Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

Я також усміхнувся.

— Знайома картина.

Ми доїли і випили по останній чашці кави.

— То з Міллером ти не розмовлятимеш? — запитав він.

— Ні.

Він знову знизав плечима. Коли принесли рахунок, його схопив Люк.

— Цього разу плачу я, — заявив він. — Зрештою, робота ж є у мене.

— Дякую. Тоді з мене вечеря. Де ти зупинився?

— Стривай-но, — він витягнув з кишені сорочки коробку паперових сірників і кинув її мені. — Ось тут. Мотель «Нью-Лайн».

— Може, я заскочу близько шостої?

— Гаразд.

Він підвівся й подався на вулицю.

— До зустрічі, — гукнув він.

— Щасти.

Бувай, Люку Рейнарде. Диваче. Ми знайомі близько восьми років. Вряди-годи добре проводили разом час. Змагалися у багатьох видах спорту. Бігали разом мало не щодня. Обидва були в команді з легкої атлетики. Часом навіть зустрічалися з одними й тими самими дівчатами. Я знову міркував про нього — сильного, розумного і такого ж потаємного, як і я. Був між нами якийсь зв’язок, якого до кінця я так і не збагнув.

Я повернувся до своєї парковки і перевірив, чи все гаразд під кришкою капота та дном авто. Тоді закинув усередину рюкзак і завів двигун. Я їхав повільно, розглядаючи все, що видавалося таким новим і цікавим вісім років тому, та прощався з ним. За останній тиждень я попрощався з усіма людьми, які були мені не байдужі. З усіма, крім Джулії.

Я весь час відкладав це, але далі вже нема куди. Або зараз, або ніколи. Та ще й цікавість спокою не давала. Заїхавши на стоянку біля торгівельного центру, я скористався телефоном-автоматом, але Джулія не відповідала. Мені спало на думку, що вона, можливо, знову працює на повний день або ж просто бере душ чи пішла на закупи. Я вирішив під’їхати до неї додому і з’ясувати. Це неподалік. І що б вона там не приготувала для мене, це гарний привід, аби востаннє побачитися з нею.

Кілька хвилин я кружляв околицями, шукаючи, де припаркуватися. Тоді замкнув машину, трохи пройшов і повернув за ріг праворуч. День став помітно теплішим. Десь гавкали собаки.

Я пройшов кварталом до великого будинку у вікторіанському стилі, розділеному на окремі квартири. Із фасаду вікон Джулії не було видно. Вона мешкала на горішньому поверсі, її вікна виходили на інший бік. Наближаючись до будинку, я намагався погамувати спогади, однак це мені не вдавалося. Думки про час, коли ми були разом, заполонили мою свідомість разом із купою старих почуттів. Я спинився. Дарма я сюди прийшов. І навіщо перейматися тим, чого мені навіть не бракувало. Однак...

Трясця. Я хотів побачити її ще раз. Не відступатися ж мені тепер. Я піднявся сходами і переступив через поріг. Двері зі скрипом відчинилися, і я зайшов усередину.

Той самий вестибюль. Ті самі прив’ялі фіалки із запилюженими листочками на скрині перед тим самим дзеркалом у позолоченій рамі — дзеркалом, яке так часто відбивало наші обійми, хай і трохи викривлено. Моїм відображенням у ньому пройшли брижі.

Я піднявся вкритими зеленим килимом сходами. Десь удалині завив пес.

Перший сходовий просвіт не змінився. Я пройшов коротким коридором, повз тьмяні гравюри та старий журнальний столик, повернув і піднявся на другий сходовий майданчик. Піднімаючись нагору, я почув якийсь гуркіт — неначе пляшка або ваза, дзенькаючи, перекочувалася паркетною підлогою. Потім знову запала тиша — тільки вітер підвивав у ринвах. Мене охопив легкий страх, тому я пришвидшив крок. На сходовому майданчику я роззирнувся — здавалося, наче все добре. Але варто мені було вдихнути повітря, як я відчув дивний запах. Мені не вдавалося ідентифікувати його: може, піт, пліснява, вологий бруд — але точно щось органічне.

Тоді я підійшов до дверей Джулії та зачекав кілька секунд. Тут запах здавався насиченішим, але жодних нових звуків не долинало.

Я тихо постукав по темному дереву. На мить я почув якийсь рух усередині — але лише на мить. Я постукав знову.

— Джуліє? — гукнув я. — Це я, Мерль.

Мовчання. Я постукав гучніше.

Щось із брязкотом впало. Я перевірив дверну ручку. Замкнено.

Я викрутив ручку та смикнув, вириваючи і її, і пластинчастий стопор, і увесь механізм замка на додачу, а тоді відступив ліворуч, до петель, які з’єднували двері з одвірком. Я простягнув ліву руку й м’яко натиснув на верхню частину дверей кінчиками пальців.

Посунув двері на кілька дюймів уперед і завмер. Жодних нових звуків. У поле зору потрапив тільки шматочок стіни з акварелями, червоний диван і зелений килим. Тоді я ще трохи прочинив двері. Те саме. Але запах став ще насиченішим.

Я ступив пів кроку праворуч і продовжив поволі тиснути на двері.

Нічогонічогонічого...

Щойно побачивши її, я відсмикнув руку. Вона лежала там. Посеред кімнати. Скривавлена...

Кров вкривала підлогу й килим. Покропила куток ліворуч від мене. Перевернуті меблі, розірвані подушки...

Я погамував раптове бажання кинутися вперед.

Натомість повільно зробив один крок, потім інший. Переступив поріг. У кімнаті більше не було нікого/нічого. Фракір стиснула мені зап’ястя. Я щось мав сказати їй, але мої думки були далеко.

Я підійшов і став навколішки біля Джулії. Мене мало не знудило. З-за дверей я не бачив, що в неї бракувало обличчя і правиці. Вона не дихала, сонна артерія не пульсувала. Дівчина була вбрана у порвану і скривавлену персикову сукню. На шиї висів блакитний кулон.

Кров, що розлилася по той бік килимка на паркет, рясніла слідами. Однак то були відбитки не людської ноги, а широкої та видовженої трипалої лапи, м’якої і кігтистої.

Протяг з відчинених дверей спальні позаду мене, якого я раніше майже не помічав, раптом зменшився, а сморід посилився. Фракір на зап’ясті коротко запульсувала. Не було ані звуку. Та попри абсолютну тишу я знав — воно там.

Спершу я стояв навколішки, а тоді припав до підлоги, повернувся...

І побачив велетенську пащу, повну міцних зубів, обрамлених кривавими губами. Вони окреслювали морду схожої на собаку почвари, яка важила кілька сотень фунтів. Її тіло вкривала груба, запліснявіла жовта шерсть. Вуха скидалися на грибоподібні нарости, а шафранові очі палахкотіли диким вогнем.

Сумнівів щодо намірів тварюки в мене не було, тому я жбурнув у неї дверну ручку, яку напівсвідомо стискав уже з тридцять секунд. Вона ледь зачепила кістяний виступ над лівим оком створіння, не завдавши йому суттєвих ушкоджень. Почвара мовчки стрибнула на мене.

Не було навіть шансу шепнути слівце до Фракір...

Люди, що