Читати книгу - "Зроби цей крок, Тетяна Овчіннікова"

Наступного дня я йшла до академії, мов на заклання, всередині все завмирало навіть від однієї думки, що там знову буде Артем. І що він знову зверне на мене увагу. Проте пара проходила за парою, а на мене ніхто не зважав. І наступного дня. І потім теж. І навіть наступного місяця нічого не змінилося: мене продовжували ігнорувати, мені здалося навіть, що тоді, з хлопцями, Артем говорив про якусь іншу Ніку, а мені спереляку почулося власне прізвище. Не поводяться хлопці з дівчиною, яка подобається, немов з пустим місцем.
Тим паче відчайдушно заграючи з іншими дівчатами.
Влад за цей час встиг і закрутити роман зі Златою, і розірвати стосунки, а я раптом виявила, що мені байдуже. Не готовий ще Влад до серйозних стосунків, а мені стати черговою у довжелезному списку його перемог зовсім розхотілося. Проте й досі його усмішка викликала трепет усередині, хоч ніколи й не призначалася мені.
Зараз цікавим стало інше. Я нарешті звернула увагу на Артема, а точніше, на його ставлення до мене – повне ігнорування. Раніше я не надавала цьому великого значення, думала, що він до багатьох так ставиться, але тепер почала помічати, що хлопець звертається до будь-кого з дівчат чи хлопців, спілкується, жартує чи зрідка просить про допомогу. Будь-кого, окрім мене. Так, ніби мене не існує. Спитати у Лії, чи мені не ввижається, я не наважилася, бо тоді б довелося розповідати всю передісторію, а насмілитися на таке я все ще не могла.
Натомість задумалася, як можна перевірити моє припущення.
Спробувала крутитися побіля нього, щоб у нього вибору іншого не було, тільки б звернутися до мене, але, як на зло, постійно знаходився хтось інший, хто був ближче. Подавав йому впущену ручку чи конспект, прибирав непотрібний стілець з його місця, першим відповідав на запитання.
Відверто ж нав’язуватися хлопцеві я стереглася, бо ще подумає, що він мені подобається, а це було не так.
Тільки цікавитися ним стала більше. І дізналася таке, від чого очі мої полізли на лоба. Єдине, що я до цього знала про його життя поза універом, та це те, що він займається адаптованим баскетболом. Та й то дізнатися вийшло випадково, коли зал, де проходили заняття, зачинився на ремонт, тож нам довелося шукати інше місце. Знайшли те, де тренувалася місцева команда з інваспорту. Прийшовши раніше, ми з Лією застали гру. Саме там в одній із команд я й побачила Артема. Але тоді всю увагу до себе прикував Ярослав, чоловік Лії, якого вона того дня побачила зовсім з іншого, неочікуваного боку. Про те, що то її фіктивний чоловік, я зрозуміла з її неадекватних відповідей на мої зауваження щодо найбезрозсуднішого гравця на майданчику. Як виявилося потім, Артем ні в чому не поступався Ярові, тільки в той момент грав у пів сили, бо напередодні ушкодив руку.
І був ще тим шибайголовою!
Про це я дізналася, коли усвідомила, що ми не відстежуємо одне одного у соцмережах. Вирішила виправити це, тож коли зайшла на його сторінку – очманіла. Виявляється, цього відчайдуха не спиняє параліч, хіба що трохи сповільнює. Перше ж фото Артема було коло намету на фоні гір. Друге з якихось змагань, судячи з антуражу – перегонів. Відкрила публікацію і прочитала, що то був якийсь благодійний марафон. Третє фото – селфі високо над землею, в описі під ним розповідь про політ на повітряній кулі. Далі кілька відео з його подорожей Україною. Селфі-відео, з чого можна було зробити висновок, що він подорожує сам. Безсмертний, чи як?
Безстрашний, так точно. Я вже занесла пальця, аби відправити запит на відстеження його сторінки, та зависла. А чому він не відстежує мене? Адже це було б логічно, бувши новачком, підписатися на сторінки нових однокурсників, а особливо старости. Але ні, спеціально передивилася, раптом я пропустила. Його не було ні у списку мої відстежувачів, ні у списку запитів на стеження. Хоча інших наших одногрупників він відстежував, як і вони його. Я спеціально перевірила.
То як може бути, що з підслуханого я йому подобаюся, проте за фактами виходить, що він навпаки цурається мене, як може? Маячня.
Але такі висновки, як не парадоксально, лише підігрівали мою цікавість до Артема. Ні, його соцмережі відстежувати я не стала, проте у рядку пошуку його нікнейм поселився на найвищому щаблі і я знала все, про що він бажав ділитися зі своїм оточенням. Жодні вихідні не минали без того, аби хлопець кудись не вирушив чи чогось не утнув. Я аж дивуватися перестала його безрозсудності.
А в реальному житті все намагалася видивитися хоч краплинку його зацікавленості мною, і розуміла, що вона відсутня. Навпаки, здавалося, я викликаю відторгнення у хлопця, він не хоче мати зі мною нічого спільного. Певно він тоді назвав хлопцям моє ім'я тільки задля того, аби вони відчепилися від нього.
Висновки мої підтвердилися, коли ми пройшли розподіл на захист дипломних робіт та визначилися з керівниками та темами. Ну і як всі порядні студенти рушили це відзначати. Куди? До нічного клубу, звісно ж. Аби й відзначити, і потанцювати. І ось саме тут, танцюючи, я відчула на собі чийсь погляд. Озирнулася, проте не побачила нікого, всі були зайняті своїми справами, хтось так само як я танцював, хтось добирав норму біля стійки, Артем сам залишився коло нашого столика, втупився в телефон, щось уважно роздивляючись. То хто ж так пильна спостерігає за мною? Так і не визначилася.
Коли ми поволі почали повертатися за столик, хтось із хлопців зауважив:
- Дарма ти, Артеме, не хочеш танцювати.
- Танцювати? – хлопець зареготав. – Та що цікавого у ваших танцях? Смикатися не в такт музиці? Чи то привід полапати дівчат?
- Тут, де всі п’яні, - так, - погодилася Лія. – Але ж можна займатися і професійними танцями. Це справжнє мистецтво! Серед нас, до речі, є й гарний хореограф. Ніка!
- Знаю, - просто відповів Артем, навіть не дивлячись у мій бік.
Знає? Тобто таки цікавиться мною? Чи просто бовкнув, аби закрити питання?
Далі розмова перескочила на іншу тему.
Наприкінці вечора, коли ми вже стали розходитися, хтось із хлопців гукнув Артемові:
- Підкинь дівчат до гуртожитку, ти ж все одно туди їдеш.
Хлопець уже почав погоджуватися, а потім побачив, що до тих дівчат з гуртожитку належу і я, і відмовив:
- Я б з радістю, та на жаль не зможу. Мені нікуди буде подіти частини крісла. Вибачте.
Тоді я остаточно впевнилася, що мені не здавалося: Артем і справді уникає мене. От і добре. Добре ж?