Читати книгу - "Доки смерть не розлучить нас... Назавжди?, Степан Дідик"

Коли Сергій підбіг до слідчого, той вже стояв в черзі до входу в трамвай. Попереду стояли ще кілька, дехто вже був в салоні.

На дверях гармошкою, стояв кремезний чоловік у східному пожовтілому від сонця і часу кімоно, та зіжмаканим зображенням чи то птиці, чи дракона. Його безбарвні очі спочатку роздивлялись того хто входив, потім зазирали в теку. Кивком абсолютно лисої голови, на якій навіть брів не було давав дозвіл на вхід.

Коли слідчий підійшов до цього чи кондуктора, чи може водія трамвая, то маківкою ледь досягав підборіддя. Лисий оглянув слідчого, подививсь у теку. Сергій розгледів, що в руках у нього не тека, а звичайний планшет без логотипа виробника в чохлі, і вже хотів кивнути головою «проходьте», але монітор раптом згас, і здоровань вперше розтулив вуста:

– Одну хвилину, прийшло оновлення. Зараз пропускник перезавантажиться і ви зможете пройти. З вами все в порядку, ніяких серйозних провин за вами не зареєстровано. Побачення з дружиною дозволено.

– Це мені щось нагадує, – хмикнув слідчий, – порядок міцний, як на зоні. Але якісь провини все-таки є?

– Дрібниці. За знайомою для вас термінологією це буде щось на кшталт дрібного хуліганства. Тим більш, що ви якщо й провинились, то не заради власних амбіцій, а заради справедливості. – В рівному голосі пролунали нотки поваги, – а ось і оновлення відбулось. Прохо…, вибачте вам відмовлено.

– Що значить відмовлено? Дві хвилини тому можна, тепер ні? Там же наче все нормально було.

– База оновлюється раз на два дні, схоже ви щось уткнули за цей час, таке що не про яке побачення не може бути й мови. Вас змістило в червоний сектор. Це найстрашніші провини. Зараз завантажу довідку, розповім що саме…

– Та не треба нічого завантажувати! – слідчий схвильовано озирнувся. – Не можна, й не можна. Порядок. Я ж все розумію.

Голос його втратив пружність, очі опустились додолу. Зробив крок вбік. Потім стрепенувшись сказав:

– Сергій Олександрович, сподіваюсь вам не відмовлять. А я… Розумієте, я ж не про себе думав, коли … ну і про себе звісно теж…

Сергію було неприємно дивитись як слідчий зі впевненого і сильного, в одну мить перетворився на розгубленого, розчарованого чоловіка, що втратив останню надію.

– Все буде добре. Я, вам, вдячний за все, вибачте забув ім’я по батькові ваше, – бурмотів Сергій, та слідчий його вже не слухав, повільно йшов геть.