Читати книгу - "Договір, або приборкання Темного ельфа , Олена Арматіна"

І серед усієї цієї сірості й мороку, майже біля самої межі зі звичайним лісом, з моху підняла голівку дивовижна квітка.

Я ніколи раніше не бачила такої ніжної квітки, яка немов виросла спеціально для мене. Як не вмовляв мене Марк, я все ж потягнулася до неї рукою, перетнула невидимий кордон. Тієї ж миті навколо згустилася темрява. Запанувала така тиша, що ми чули дихання одне одного. Не можу передати словами, як я тоді злякалася. І заспівала ту саму пісеньку. Ось тоді-то ми й побачили білосніжного вовка із золотавими очима. Він з'явився ніби з нізвідки, але біг прямо до нас.

Як не кликав мене Марк, як не вмовляв бігти, я навіть із місця не зрушила, загіпнотизована поглядом звіра. Звіра з надірваним вухом.

- Почекай... ти... ні, ти не можеш бути... - я перекочуюся, опускаюся на коліна, розглядаючи звіра. Вовк продовжує вичікувально дивитися. Його хвіст тихенько виляє, демонструючи цілком мирні наміри. - Ти ж той самий вовк?

Це точно він! У нього такі ж яскраві, знаючі очі, як у вовка, якого ми бачили тоді... Тепер, коли він не гарчить на мене, я це бачу абсолютно чітко.

-Ти знаєш, як звідси вибратися?

Я збожеволіла. Я розмовляю з вовком. Ну а що мені залишається робити?

- Пам'ятаєш те місце, де ми з тобою зустрілися? Можеш мене туди відвести?

Ну, точно, я збожеволіла. Тому що вовк встає, і відбігає трохи вперед. Зупиняється, обертається. Немов чекає на мене.

Я встаю, поморщившись від болю в порізаній об камінь нозі. Не думаю, що я зможу зараз надіти на цю ногу черевик. Та до того ж, земля в лісі вкрита м'яким мохом, і я зможу йти по ньому, немов по килиму.

Я роблю кілька кроків, вовк знову відбігає, обертається, дивиться на мене. Ніби кличе за собою.

Він відвертається і зникає в темряві.

- Це було... - «не ввічливо» хочу сказати я, але мене перериває спалах золотого світла. Я ледь можу розрізнити тіло вовка в тумані, що клубочиться. Але я бачу його очі, що світяться. Він дивиться майже вичікувально. - Та йду я, йду, - буркочу, але прямую за звіром.

Він зараз - мій єдиний шанс вибратися з цього місця. Ми йдемо темним лісом, напевно, ще годину, перш ніж дерева поступаються місцем зарослій мохом галявині. У колі з вертикально розташованого гладкого каміння, у центрі невеликого узвишшя, лежить велика плита. Я здригаюся, бо вона виглядає майже як надгробок.

- Але це... мені потрібно не сюди! - від розпачу я навіть гнівно тупаю ногою.

Вовк фиркає і підходить до найбільшого вертикального пам'ятника. Він лягає поруч із ним.

Нахиляє голову, дивиться на мене і цілком по-людськи піднімає одну брову, ніби кажучи: «Хіба не сюди ти хотіла піти?»

Я мало не плачу. Я втомилася, я змучена, мої нерви вже на межі. До того ж, я ясно розумію, що заблукала і поняття не маю, куди і в який бік іти. Єдине, що тішить мене, це те, що морок потихеньку розсіюється, і я можу бачити не тільки те, що знаходиться у мене під носом.

Але цікавість бере гору. Я підходжу до плити. На ній є напис, але розібрати, що там написано, складно - плита вкрита товстим шаром моху так само, як і земля навколо неї. У цьому місці є щось храмове. Воно нагадує мені старі святині, якими всіяні стежки, забуті в глухих лісах. Може, це місце важливе для мене? Чи не тому сюди привів мене вовк?

- Що тут написано? - шепочу я, простягаючи руку до плити, збираючись сколупнути килим із моху.

- Нічого, що можна було б прочитати.

Голос Хейяна порушує тишу, а я навіть не намагаюся придушити стогін.