Читати книгу - "Договір, або приборкання Темного ельфа , Олена Арматіна"

Мені здається, я йду вже досить довго. Хоча, можливо, мені це всього лише здається, тому що я бреду на самоті. Я одна в непроглядній темряві... Схлипую, проганяючи сльозу, що навернулася. Я зовсім одна... Знову шмигаю носом.

І як у дитинстві, коли мені ставало сумно, страшно або самотньо, починаю наспівувати похмуру пісеньку про дівчину, яка покохала монстра, що з'явився з глибини лісу.

Раніше ця пісенька мені допомагала. Надавала впевненості. Мені здавалося, що хтось, як за помахом палички, прибирав буреломи, що перегороджували мені шлях, заспокоював бурхливу річку, даючи мені можливість перейти на інший берег, і навіть розсіював темряву.

Але цього разу щось пішло не так.

Мій голос тремтить від страху, я раз у раз фальшивлю.

Коли позаду мене тріснула гілка, я різко розвертаюся, механічно закінчуючи рядок із пісні.

Зовсім близько звучить моторошне виття, я навіть можу розрізнити якийсь рух у темряві.

Виття стихає. Але наступної миті я чую низьке гарчання. І якби мої ноги не відмовилися мене слухатися, я б кинулася навтьоки. Відблиск світла розсікає туман. Два жовтих ока, що сяють, дивляться на мене, невблаганно наближаючись.

Спочатку я бачу, як навколо палаючих очей вимальовується силует. З кожним кроком монстра його силует світлішає. Настає мить, коли я цілком чітко можу бачити величезного вовка з практично білосніжною шерстю. Його хутро переливається, сріблиться, хоча навколо немає жодного джерела світла - тільки його очі, що немигаюче стежать за мною.

Крок за кроком до мене наближається найбільший вовк, якого я коли-небудь бачила. Його лапи розміром майже з мої ступні. Його чорний ніс зморщений, паща вискалена, а зуби гострі, як бритва.

Він робить крок уперед, я відступаю на один крок.

- Не треба, - шепочу я. Голос тремтить, уздовж хребта стікає крижана крапелька поту. Я наступаю босою ногою на гострий, як бритва, камінь, але геть не звертаю на біль увагу. - Будь ласка, не треба.

От смикнув же мене чорт за язик - навіщо я співала в дикому лісі? Навіщо привертала до себе увагу? А тепер я помру на самоті в темряві від іклів лютого звіра через пісню, яка мені навіть не дуже подобається.

Я впираюся в дерево, притискаюся спиною до широкого шорсткого стовбура й озираюся на всі боки. Прокляття. Дерева в цьому лісі настільки старі, що немає жодної гілки, на яку я могла б забратися.

Я знову дивлюся на звіра, що гарчить, і зустрічаю його погляд. Сподіваюся, він не кинеться на мене раніше, ніж я дістану з сумки кілька припасених раніше троянд. Якщо я зможу змусити вирости з них ліану, то, можливо, зможу забратися на дерево. Хоча, судячи з його потужних лап, він наздожене мене раніше, ніж я встигну навіть зачепитися за ту ліану. Тим більше, що він уже на відстані витягнутої руки від мене.

- Я тобі не сподобаюся, - бурмочу, ніби він зможе мене зрозуміти. - Я занадто кістлява.

Навіть подумати не могла, що він може гарчати ще голосніше.

Мої пальці міцніше обхоплюють стебла троянд. Що я хочу зробити? Виростити гілку? Не встигну!

Може, зробити клітку? Навряд чи я зможу зробити щось велике і міцне. І все ж, я спробую. У мене немає вибору - або я сховаюся в клітці, або дехто мною смачно повечеряє.

Я намагаюся сконцентрувати магію в руках, посилаю благальний імпульс:

- Гілка, рости!

Але троянди в'януть і обсипаються біля моїх ніг. Магія спалахує в мені й нешкідливо гасне, перетворюючись на зграйку крихітних метеликів.

Вовк гарчить і робить випад. Я скрикнула і тут же відчула, як нога послизнулася на вологому від нічного туману моху. Я падаю назад.

Світ прийшов у рух. Мені здається, я навіть побачила силуети дерев, а в небі блиснула самотня зірочка.

Ось і все. Ось так я і помру. Мама завжди говорила, що я занадто неслухняна, свавільна. Вона завжди стверджувала, що якщо мене щось і занапастить, то це те, що я заберуся занадто далеко від дому.

Ти мала рацію, мамо. Я дуже далеко від дому.

Я падаю спиною на землю, кістки хрустять. Зуби брязкають, боляче прикушуючи язика, у вухах деренчить. Коли на мене опускається лапа звіра, я заплющую очі і з жахом уявляю, що ось зараз він випустить кігті. Потім зуби встромляться в моє перелякано тремтяче тіло.

Я відчуваю гаряче дихання біля вуха. Насмішкувате фиркання.

Я розплющую очі і зустрічаюся зі сяйливим поглядом вовка. Він обнюхує моє обличчя, фиркаючи й тикаючись у мене мокрим носом. На мить притиснувши лапу трохи сильніше, прибирає її й обнюхує мої руки. Заривається носом у мою сумку.

Я лежу, ні жива, ні мертва. Він не став мене рвати на шматки. Може, мені вдасться врятуватися?

Закінчивши огляд, вовк сідає, обвиває передні лапи своїм хвостом і вичікувально дивиться на мене.

- Що? - я повільно сідаю прямо. - Ти не збираєшся мене їсти?

Вовк продовжує спостерігати за мною. Я потираю потилицю. Вона все ще болить.

- І що змусило тебе зупинитися? Не те, щоб я скаржилася...

Для людини, яка щойно уникнула смерті, я надто балакуча. Але хто мені може в цьому дорікнути?

Вовк нахиляє голову до мене. Його вуха сіпаються. І тут я помічаю, що його праве вухо розсічене.

Перед очима стрімко пролітають картинки з минулого...

Мені було років дев'ять, не більше. Я знову втекла без дозволу в ліс. Як завжди, мене супроводжував мій незмінний супутник - Марк. Того дня ми дійшли до самого кордону між лісом світу людей і Ельфійським лісом. Цю межу було видно навіть неозброєним оком: звичайний ліс буяв яскравою зеленню. По землі стелився килим із квітів і зеленої трави. Молода поросль дерев місцями утворювала непереборні зарості.

Ельфійський же ліс був похмурим, і весь немов витканий із сіро-синіх тіней. Дерева були такими високими і старими, що їхня крона далеко-далеко вгорі перетворювалася на непроникний для світла дах. Земля була вкрита темним мохом, від якого йшов запах вогкості.