Читати книгу - "Договір, або приборкання Темного ельфа , Олена Арматіна"

У місті тихо. Настільки тихо, що навіть моторошно стає. Стовпи ліхтарів мерехтять синім вогнем, надаючи всьому навколо сапфірового блиску. Будинки такі ж високі, як і мій будинок у Фалькорі, якщо не вищі. Може тому, що навколо так пустельно, здається, що вони трохи кособокі, хиляться до землі, ніби намагаються роздивитися, хто це такий відчайдушний наважився вночі блукати.

Я бачу темні крамниці мірошників, червонодеревників, ковалів і шевців - усіх тих, кого можна зустріти і в моєму місті. Але товари у вітринах ельфійських крамниць змушують мене сповільнити крок. Дуже вже хочеться розглянути те, що в них виставлено. Товари ельфів рідкісні у Фалькорі й надзвичайно цінні. Ось і мій чайник, зроблений ельфами, - для ельфійців усього лише чайник. А в моєму світі чай, заварений у цьому чайничку, чинив просто магічну оздоровчу дію. Проходячи повз одну зі срібних крамниць, я бачу ще один точно такий самий.

Усе, що колись здавалося мені екзотичним, дорогоцінним і чарівним, у Руарі здається буденним. Від блакитного полум'я до холодної магії та дивних архітектурних рішень. Дахи на багатьох будівлях мають вигляд злісного вістря, - ці будинки чомусь здаються водночас і будинком, і чимось іншим, загрозливим. Не здивуюся, якщо раптом на одному з таких дахів спалахне крижана блискавка і поцілить випадкового перехожого.

У тіні таверн, які, як виявилося, в цьому світі теж існують, ховаються якісь дивні особистості. Я обходжу такі заклади стороною, намагаючись крастися в тіні будинків на протилежному боці вулиці. Про всяк випадок навіть зачісую волосся на вуха, намагаючись приховати той факт, що вони не загострені, як у мешканців Руара.

Зрідка я бачу міських стражників, які патрулюють по двоє. Їх я впізнаю за дивними світловими піками в руках і вбранням - вони такі самі, як у тих ельфів, що прибули до Фалькора разом із Хейаном. Але в цілому, обстановка навколо спокійна, і ніхто не звертає на мене уваги.

Раптом сміх і крики розносяться луною озером, яке стало видно, щойно я вийшла до перехрестя. Я завмираю, і бачу, як із тьмяно освітленого провулка з'являються Меріо і його друзі. Меріо чомусь накульгує, і його тримають під руки двоє чоловіків. Арія кружляє навколо них, сміючись і тикаючи пальцем у майже непритомного принца.

Я раптом розумію, що витратила надто багато часу на прогулянку Руаром, і прискорююся.

Незабаром я доходжу до основи сходів, що ведуть у тунель, вирубаний у горі. Я пам'ятаю, як ми з Хейяном і ельфами, що супроводжували нас, опинилися на вершині сходів, пам'ятаю, як віяло холодом з тунелю. Але те, як ми йшли самим проходом, пам'ятається мені дуже смутно.

Але зараз мене хвилює зовсім не це. Я навіть ногою тупнула, губу прикусила, зрозумівши, що піднятися сходами непомітно не вийде. Весь шлях від самого Руара і до тунелю, що зяє чорнотою, залитий блідим місячним світлом.

Озирнувшись назад, я бачу королівський замок, що височіє над містечком. Ледь можу розрізнити ліану, що в'ється від вікна майже під самим дахом і до вкритого жухлою травою газону. Ця рослина навіть у темряві серед навколишньої сірості виглядає яскравою зеленою стрічкою. Тож ще до настання світанку її обов'язково помітять і зрозуміють, що я втекла. І чому я не подумала про те, що непогано б її знову повернути до колишнього вигляду? Але повертатися було пізно, та до того ж я не впевнена, що зможу виконати цей фокус. А ще, мені ще знадобляться сили для майбутньої подорожі.

Найкраще, що я можу зараз зробити, - це піти якомога далі від Руара. Я не впевнена в тому, як вчинить Хейян, виявивши моє зникнення: зітхне з полегшенням, або пошле за мною погоню. Як не впевнена і в тому, як вчинять жителі Фалькора. Якщо мені вдасться дістатися до Фалькора хоча б до наступного вечора, я спробую пояснити, що виконала свою частину угоди з ельфами. І Рада, сподіваюся, прихистить мене. Можливо, Марк знав про те, що чекає на мене в Середзем'ї? Саме тому так наполегливо переконував мене тікати?

Я роблю глибокий вдих і починаю підйом. Та не просто піднімаюся - а біжу, перестрибуючи одразу кілька сходинок. Я біжу так швидко, як тільки можу, і молюся, щоб ніхто не помітив мене.

Адже я впевнена, що ельфи не часто вирушають до тунелю, не часто перетинають бурхливу річку Вільє. У моєму світі вони з'являються лише зрідка: для торгівлі, за дружиною для Короля і... для війни.

Серце стукає, як скажене, у грудях болить, коли я долаю останню сходинку. Не зупиняючись, я поринаю в пропахлу вогкістю темряву тунелю. Я мчу в обсидіановому тумані, що поглинає будь-яке світло і його джерело. Саме тому ледь не врізаюся головою в дерево, що з'явилося немов із нізвідки. Саме це зіткнення дає мені зрозуміти, що я, нарешті, вибралася з моторошного проходу.

В останню хвилину я зупиняюся, ледь не розбивши ніс, і впираюся двома руками в стовбур дерева. Важко дихаючи, озираюся. Світло, що лилося з міста ельфів, зникло. Мене оточує непроглядна темрява.

Я не пам'ятаю, щоб, коли Хейян вів мене через Пітьму, ми кудись звертали. Але це й не дивно - тоді я була одурманенна його магією і взагалі мало що пам'ятаю. Тож, цілком можливо, що на нашому шляху зустрічалося дерево, і можливо, ми кудись звертали. Я огинаю дерево і йду вперед, цього разу повільніше й обережніше, виставивши вперед руки. Сподіваюся, мій внутрішній компас мене не підведе, і незабаром я побачу зоряне небо.

Хоча очі й звикають до темряви, все ж, я бачу перед собою всього на метр, може, трохи більше. Мені здається, що єдиний, хто в цьому лісі випромінює хоч якесь світло, це я. Я - єдина істота, яка тут реальна. Усе, що знаходиться за межами мене, - це тіні та кошмари.

Вологий мох просідає під моїми ногами, і я хвалю себе за те, що вирушила в дорогу босоніж. Я зробила це не тому, що думала, що так буде легше. А просто пошкодувала свої єдині черевики, і не захотіла їх мочити, сховавши їх у сумці за спиною. Я обережно йду вперед, обмацую босими ногами каміння і шукаю бодай якийсь натяк на стежку, яка виведе мене до Храму на кордоні Фалькора.