Читати книгу - "Несподіване почуття, Alex Ginger"

Андрій

Ще раз перевірив квиток, спакував деякі речі та вирушив на вокзал. Поїзд мав відправлятися за годину. В мені вирували почуття. Суміш радості та остраху. Важко було думати про щось, окрім зустрічі з Улею. Взявши наплічник, вийшов на вулицю.

- Андрію. Андрію! - хтось наполегливо гукав мене. Обернувшись, побачив Оксану. - Привіт, Андрію.

- Привіт. Мені здалося, чи ми все вже сказали одне одному?! - на диво всередині я був абсолютно спокійним.

- Ти так, все сказав. Проте я маю що сказати. - Оксана була не схожою на себе. Десь поділась її самовпевненість.

- Оксано, я поспішаю.

- Не займу багато часу. Знаєш, я дуже багато думала. Про нас, про себе... - дівчина на мить замовкла. Я не знав чого очікувати від неї. Вирішив не перебивати та витримав паузу. - Я була неправа. Вибач мене за все, що я зробила тобі, за Уляну, батька.

- На тебе це зовсім не схоже. Ти намагаєшся знову якусь гру провернути?

- Зовсім ні. Я сьогодні їду. Сподіваюся, що ми більше не побачимося. Після нашої останньої розмови, я багато переоцінила. Завдяки тобі я побачила, що таке справжнє кохання. Знаєш, я теж хочу, щоб мене хтось так покохав, як ти Уляну. Раніше я думала, що буду щаслива, коли матиму багато грошей, залицяльників. Однак ти довів, що справжнє щастя не залежить від цього. Дякую тобі за це.

- Оксано, ти будеш щаслива. Ти пробач, проте я справді маю бігти. Бувай.

- Бувай, бережи себе і ... Улю теж бережи. Вона у тебе хороша.

Після цих слів Оксана пішла з двору. Сподіваюся, що у неї все буде добре. Якщо вона справді говорила щиро, то дівчина на правильному шляху. На мить замислившись, я попрямував на вокзал. На щастя, він був не так вже і далеко від мого дому.

З вікна вагона відкривався чудовий краєвид на засніжені поля. Було чути монотонний звук коліс потяга. Попиваючи гарячий чай, я милувався пейзажем та багато думав. За цим не помітив, як смартфон повністю розрядився. Перевіривши речі, зрозумів, що зарядку я забув. Що ж? Якось доберемося до пункту призначення. На щастя адресу батько записав на клаптику паперу. Спочатку, посміявся з цієї його звички — все записувати ручкою. У час цифрових технологій це здавалося чимось застарілим. Однак, у блокнотів не сідають батарейки. Та і сумніваюся, що мені хтось дзвонитиме під час поїздки.

До місця призначення я дістався лише наступного дня. Ще на вокзалі розпитав як знайти готель Уляниної тітки. Місце виявилося достатньо відомим серед місцевих. Ще трошки і я побачу ЇЇ. Від цієї думки серце сильніше забилося.

У містечку було дуже гарно. Засніжені дороги та дерева. День видався сонячним. Його промінці вже починали трохи пригрівати. Така погода створювала настрій та додавала впевненості. Однак, поки я дістався готелю, добряче засніжило. Небо стало важким та сірим.

На рецепції було приємно довідатися про вільну кімнату. Дівчина сказала, що у такий час це рідкість та протягнула ключі від номера.

- Скажіть, а Уляна Заєць сьогодні працює?

Дівчина трохи знітилася, а потім промовила:

- Вибачте, проте я не можу дати вам цю інформацію.

- Розумію. - я хотів ще щось сказати, коли почув за спиною голос.

- Ви шукаєте Уляну? - обернувшись побачив приємну пані. Певно це була тітка Уляни, вони трохи схожі.

- Так.

- Ти певно, Андрій?

- Так. - жінка здивувала мене своєю обізнаністю.

- Уляна багато розповідала про тебе. Впізнала тебе по фото, яке вона показувала. Уля сьогодні тут. Ти заселяйся і спускайся в кафетерій. Вона там працює.

- Дякую вам.

Занісши речі до номера, я поспішив на зустріч. Варто зазначити, що незаплановану зустріч. Як на мене, зреагує Уля я й гадки не мав, але реакція її тітки додала мені впевненості. Здавалося, що я дію правильно.

Помітив її одразу. Вона сиділа за столиком та милувалася сніжинками. Міг би спостерігати за нею цілу вічність. Однак нам варто було вирішити певні питання. Тишком підкрався до та закрив долонями її очі. Дівчина явно цього не очікувала. Пауза затягнулася.

- Невже не впізнаєш? - обережно промив я

Вона обернулася, а я зрозумів наскільки ж мені не вистачало цього її погляду. Він був повний ніжності, жалю та кохання.

Того вечора ми обговорили багато речей. Оксану, батька. Стільки слів було сказано, пролито трохи сліз. Взявши її руку у свою, не хотів більше ніколи відпускати. Аж раптом прозвучав знайомий голос.

- Андрію? Що ти тут робиш?

- Мама? Маю запитати тебе теж саме? - кого не очікував побачити, так це мою маму. Ну так, батько казав, що вона поїхала на лижі, але щоб зустрітися ось так в одному готелі.

- Маріє Павлівно? Ви мама Андрія? Таких збігів не буває...