Читати книгу - "Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис"

А потім мої думки перескакують на домовика. Цікавого друга я собі завела. І корисного, як не крути… Треба не забути молока налити, коли приїдемо. І поговорити. З'явилася в мене одна ідея, яку треба підтвердити. Але вона надто ризикована і безрозсудна, причому настільки, що я й думати про неї в присутності Гната боюся ― раптом дізнається, що я задумала.

Нічого дивного, що до свого грандіозного плану я приступаю, коли твердо переконуюсь, що чаклун дрихне без задніх ніг. Очевидно, не простий у нього сьогодні день був. Навіть уві сні з його обличчя не зникає похмура складка між бровами, а губи напружено стиснуті. Насправді я прокралася до нього в спальню, щоб переконатися, що він справді глибоко пірнув у царство Морфея і найближчим часом не прокинеться, але відмовити собі в задоволенні в подробицях його роздивитись не можу.

І як я раніше не помічала, що він настільки привабливий? Точніше помічала, але якось відсторонено, наче збоку. Тепер же від простого погляду на чаклуна, відчуваю, ніби моє серце охоплює жаркий вогонь, а руки самі тягнуться доторкнутися до гладкої шкіри плечей, провести по м'язистих грудях, поправити пасмо густого волосся, що впало на лоб. Я в останній момент відсмикую свавільну кінцівку і навіть ховаю руки за спину, щоб не кортіло. Я тут не за тим, щоб слиною стікати, як безмозка ідіотка, побачивши напівоголеного чоловіка. У мене є справа. Спить? Уважно вдивляюсь у знайомі риси. Спить... От і добре.

Тихенько виходжу на кухню і, діставши з холодильника пакет із молоком, наливаю повний кухоль. Викладаю на блюдечко ще й спеціально заготовлене вівсяне печиво.

― Домовик! Ти тут? ― ледве чутно кличу, впевнена, що дух мене й так почує.

― Тут, господине, ― майже відразу ж лунає знайомий голос.

― Пригощайся. 

Відвертаюся до вікна, щоб й думки не виникло, що можу за ним підглядати.

– Дякую, господине!

А за мить чую цямкання й сьорбання. Голодний, мабуть.

І тільки коли звуки за спиною стихають, а домовик дякує за частування, наважуюсь на запитання.

– Скажи, а ти часто буваєш там, на межі? 

– Та, вважай, щодня. Коли я не тут, то там.

– А провести туди когось зможеш?

― Зможу ... ― За хвилину промовляє він. – Є один метод… Щоправда, складний і втомливий… А навіщо це тобі? – раптово обриває розповідь. – Ти що задумала?

Підозрілий тон не залишає вибору, і я, припинивши тягнути кота за хвіст, випалюю…

― Проведи мене за межу!

– За межу? – закашлюється від несподіванки. ― Ти зловити її хочеш?

У його голосі прозирає сумнів і недовіра. Хоча чому дивуватися, я й сама не до кінця вірю, що таке задумала.

Параскеви боюся досі, боюся її влади наді мною, її здібностей, її сили. Але найбільше мене лякає те, що вона може моїми руками нашкодити комусь, взявши під контроль моє тіло… Тільки сидіти й дивитися, як вона день за днем ​​набирається сил, вбиває невинних і ховається там, куди немає доступу живим, я теж не можу. Особливо, якщо є можливість допомогти.

– Ні, ти що? ― Округляю очі, ― У мене є інша ідея! 

Прагнучи розповісти детальніше про те, що я вигадала, збуджено повертаюсь, знову забувши, що дивитися на домовика мені не можна. 

― Ой, вибач! – перелякано вигукую, побачивши великого, просто величезного чорного кота, що сидить за столом.

― Та чого там, ― приречено пирхає звірятко. – Дивись, коли так сталося.

― Це ти так виглядаєш насправді? – не можу повірити власним очам.

Мій співрозмовник хмикає, приймаючи зосереджено розглядати свою передню пухнасту лапку.

― Ми не виглядаємо ніяк, ― нарешті відповідає, вдосталь намилувавшись кінцівкою. – Це ти мене таким зробила. Міг набути й потворного вигляду, тому не хотів, щоб бачила. Ти ж мене боялась спершу. А тепер ні…

– Я-а-а-а! – трохи голосніше скрикую, але швидко затикаю рота долонею. Бракувало ще Гната розбудити.

– Ти-ти, – киває головою пухнастий гість. І одразу ж береться до допиту. ― Ну, то що ти там придумала?

― Дивись, ― трохи з побоюванням, але все ж сідаю за стіл навпроти "котика". Так набагато зручніше розмовляти та ділитися планами. Хоч як не крути, а люди – соціальні істоти, нам необхідно бачити співрозмовника. ― Ти розповідав, що Параскева мітку на мене поставила, так?

– Розповідав, – не заперечує “котик”, жмурячи яскраво-зелені, аж до жовтизни, очі.

– А я можу на неї поставити мітку? ― Запитую з завмерлим серцем, схрестивши на удачу пальці під столом. Логічно, що така штука повинна працювати в обидва боки, хіба ні?

Домовик здивовано округляє очі й стає схожим на лемура з мультика.

– Ну, якщо подумати, то цілком, – задумливо виносить вердикт. ― Тільки досвіду в тебе, вважай, немає зовсім. А вона ого яка, тепер, наситившись життям інших.

Дух, безумовно, правий, але виходу особливо і немає. Якщо серед команди "Вікон" є зрадник, то Параска на крок, а то й два попереду. 

– Я впораюся, – твердо заявляю. – Тільки навчи мене.

– Ох, господиня… – зітхає кіт. ― Навчити я можу, та ось чи буде від цього пуття.

― Думаєш не зрозумію? ― Зосереджено хмурюся. Магія – це, звичайно, не фізхімія, але теж не проста штука. Хоча я на інтелект не скаржуся, попри те, що чаклун любить обзивати мене неуком, та все ж таки самостійно навряд чи розберуся. До того ж більшість обрядів у перші рази краще проводити не самій, бо раптом повернутися не зможеш... 

― Не в цьому річ, ― хитає головою домовик. – Відьма тебе вчити має, премудрості та хитрощі передавати. А що ж я? Я й помилятись можу, і не розповісти чогось, і переплутати.

– А в нас немає інших варіантів, – розводжу руками. ― Віка відразу доповість про мої плани Гнату, якщо я через неї діятиму, а той посадить мене під замок і далі життям ризикуватиме. Він думає, я не помічаю, як у нього поступово сили йдуть, краде їх відьма щоразу, коли вони на Виворот ходять.

― Тут ти маєш рацію, господине, ― шкребе лапою за вухом кіт. ― Будь по-твоєму. Мені й самому шкода хазяїна.