Читати книгу - "Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль"

Діана. 

Всередині все тремтить, наче натягнута струна. Наливаю борщ у миску. Керамічний посуд дзвенить, штовхаючись краєчками, вихлюпує на руку гарячу юшку. Мовчки, подумки лаюсь, ледь стримуюсь, щоб не смикнутись. Фальшива картинка затишної сімейної вечері бентежить душу. Саме тому, що затишна, саме тому, що правильна. і відкарбовується в душі, наче тавро. Боюсь, що буду шукати саме ці відчуття у кожних стосунках. І не знаходити. Бо… здається… влипаю. Влипаю по самі вуха. 

І коли Марк приходить на кухню, спирається вальяжно на одвірок, спостерігаючи за тим, як накриваю на стіл, нічого не можу зробити, просто витріщаюсь на нього, наче вперше бачу. Залипаю на обвиті венами передпліччя, на міцні зап’ястя з випираючою кісточкою, довгі тонкі пальці й годинник, який він так і не зняв з руки. Нічого особливого, але погляд відвести не можу. Тому що хочу, що у мого обранця були саме такі руки, такі зап'ястя. Бо в них, несподівано розумію, в них напрочуд безпечно та спокійно.

― Сідай до столу, ― хрипко запрошую. 

Відвертаюсь, щоб нарізати хліб. За буденними нудними речами ховаю зніяковіння. Сподіваюсь, він не бачив, як їла його очима. 

Свіжий м’який окрайчик ніяк не розрізається ― мнеться, кришиться. Я терзаю нещасну хлібину, пальці оніміли, й ніж не слухається. Дуже надіюсь, що з-за моєї спини не видно, як я знущаюсь з їжі.

― Давай-но допоможу, ― несподівано звучить за спиною. 

Жар проходиться між лопатками наче розпечений сталевий прут. Його подих на моїй потилиці обпікає. З двох сторін огортають руки. Теплі пальці обхоплюють мої долоні, примушують слухатись кожного поруху. Відчуваю себе глиною у вмілих руках майстра. Ми нарізаємо хліб, долоня до долоні, палець до пальця, і я намагаюсь не думати, наскільки це інтимно та особисто. Навіть якби в цей момент порізалась, навряд чи б звернула увагу. 

― Ось так, бачиш. Потрібно лише крапельку більше сили, ― шепоче. Але я розумію, що не у силі справа. І взагалі, здається, ми геть не про хліб…

На потилиці підіймаються тоненькі волосинки. Можливо, якби я не зібрала волосся в тугий пучок на маківці, а залишила прикривати шию, все відчувалось не настільки гостро.

― Км… так, ― хрипота так і не зникла з голосу. Хоч його руки уже відпустили мої, а сам він віддалився.

― Сідай! Тепер моя черга, ― наказує. 

Ледь не силоміць всаджує на табурет. А сам знаходить тарілку для хліба, кошичок з пампушками й тоненькі прозорі скибочки домашнього сала, що я вже встигла викласти на блюдце. 

Опускаюсь на своє місце. Моя тарілка вже напівпорожня. Хотіла дочекатись, але була настільки голодна, що не витримала. А подзвонити уточнити, коли Марк буде вдома, посоромилась. 

― То як у тебе день пройшов? ― за хвилину влаштовується навпроти. 

Бере до рук ложку, старанно зачерпує з коробочки сметану, розмішує. 

― День? ― спостерігаю за його рухами. ― День як день… ― Примушую відвести погляд. Набираю ложку остиглого борщу, але до рота так і не підношу. 

― Сесія?

― М? ― не відразу розумію.

― Скоро сесія? ― перепитує. ― Хвилюєшся, мабуть?

― Трохи. ― мимоволі зітхаю. ― Хочу підвищену стипендію, але… Не впевнена що здам гарно англійську. Я в ній дуже посередньо, ― зніяковіло морщу носа. 

― О, в мене теж з нею були проблеми, ― гмикає.

― У тебе?

Мені здавалось, Марк ідеальний у всьому. Принаймні Стьопка, коли зрідка згадував про старшого брата, завжди в’їдливо підкреслював, наскільки Ян (чомусь саме Ян, а не Марк) золотий хлопчик і татова гордість. Я співчувала хлопцеві, втішала як могла. Сердилась за таку несправедливість, коли батьки одного люблять й пишаються, а на іншого забивають. А виявилось геть не так…

― Повір, ― ні краплі не соромиться свого провалу. ― Я навіть сесію завалив на третьому курсі через неї. Стипендія втекла з-під носа. Довелось йти на роботу. 

― І як, здав? ― затамовую подих.

― Здав наступного семестру. Взяв "ізмором", викладачка попалась принципова до жаху. Як тільки мене бачила, ставала в позу. “Темницький, ваша англійська створена для тортур!”, ― цитує, потішно кривляючись. Довелось йти до керівника кафедри. І натякати, що мені, хіміку, якось по боку оте “зе”  з язиком між зубами. Головне, що спецлітературу читаю і розумію.

Кліпаю очима. Я б на таке не наважилась.

― Їж, Кішко! А то захолоне!

― Уже захолов, ― хочеться сказати мені. Але слухняно відправляю ложку до рота, аби так відверто не роззявляти його на чергову байку, яку розповідає Марк. Так би й слухала його нескінченно. Але розповідь перериває мелодія телефонного дзвінка, і я навіть не відразу усвідомлюю, що звучить вона з мого телефону.