Читати книгу - "Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль"

***

Один різкий звук ― і мить розірвана. Знищена близькість та товариськість. Ми знову наче ділові партнери. Погляд Марка стає безпристрасним, я тягнусь до слухавки, старанно пережовуючи. Хотілось би розсердитись за пізній дзвінок, але розумію ― він не завадив, він врятував. Врятував від того, куди я так необачно пірнула з головою: у солодкий сироп та ванільні фантазії. Бо вже десь там у підсвідомості звучало питання: “а може?”, і смутними обрисами бовванів затишний дім та темноволосе маля з Марковими очима (хоч про дітей я не мріяла, принаймні зараз, і марила кар'єрою). 

Так і хочеться надавати собі отверезуючих ляпасів ― один погляд і поплила, відкинула мрії і прагнення, роки кропіткої праці, щоб бути поруч з чоловіком, який навіть не розглядає мене в контексті майбутньої дружини. Чи не дурепа?

Кидаю погляд на телефон ― Макс. Дивно, що так пізно. Серце тривожно стискається. 

― Макс? ― питаю в слухавку, боячись прочути чужий голос, що сповіщає про якісь жахливі обставини. Але чую друга, він збентежений і трохи переляканий. 

― Ді, допоможи! ― скоромовкою випалює. ― Мені потрібні ліки, і одяг... теплий... є у тебе?

― Що трапилось? ― пульс у вухах шумить, заглушаючи половину слів.

― Не по телефону! Я скину в повідомленні список. 

― Макс!

― Не питай. Просто привези. 

Руки починають тремтіти.

― На квартиру?

― Так!

Лаконічна відповідь, і в слухавці короткі гудки,

Якусь секунду розгублено дивлюсь на екран, а потім схоплююсь. Макс не став би дарма хвилювати. Все більш ніж серйозно! 

― Діано!

Здивований окрик примушує спинитись. Наче й ми чужі одне одному, але пояснити варто, куди я в ніч збираюсь. Стискаю телефон, всередині все здимається від поганого передчуття. Стьопка точно б влаштував істерику. А Марк?

Ковтаю пересохлим горлом. 

― Мій друг подзвонив… ― кусаю губи. ― Макс. Йому потрібна допомога. Терміново.

Супиться невдоволено. 

― Макс просто так не став мене турбувати, ― промовляю з натиском. 

Тим паче після вчорашнього. Відносини ми з ним вияснили. Я перепросила. Мені справді було прикро, що я за нього забула. А він виявляється весь факультет обрив, поки мене шукав. І переймався, бо я ж на пару так і не з’явилась, а на повідомлення не відповідала. А ще більше стривожився, коли в гуртожитку сказали, що я до нареченого переїхала. 

Виходка Марка не просто запам’яталась навколишнім і породила плітки, вона обросла новими деталями та цікавими поворотами, яких з роду не було. Не дивно, що найкращий друг місця собі не знаходив. Між нами ніколи не було таємниць, а тут я приховала від нього такий важливий аспект свого життя. Тим паче, після всього, що він вивіз, поки тривали мої токсичні стосунки зі Стьопою. 

Гадаю, це таки стало між нами, у спілкуванні віяло прохолодою, а бажання ділитись більше не виникало. Бракувало… м-м-м… щирості, мабуть, саме її. І ось тепер друг дзвонить і просить про допомогу. Бо знає, що я не підвиду, хай які між нами розбіжності. 

― І ти збираєшся їхати? Об одинадцятій? ― тихо, з дивними нотками в голосі уточняє Марк.

Стискаю руки в кулаки. Щиро сподіваюсь, що він зрозуміє.

― Я не можу не поїхати. Він би зробив те саме.

― Він чоловік! ― у тоні Марка все більше й більше криги.

― До чого тут гендер? ― здивовано округлюю очі. ― Я знаю, що це важливо. Я знаю, що він може лише на мене покладатись. Тут у чужому місті ми для одного сім’я, розумієш? Важко жити, коли за твоєю спиною немає нікого. Немає підтримки, немає підстраховки. Ми страховка одне одного? ― намагаюсь достукатись. Але зустрічаю тверду стіну нерозуміння. ― Мабуть, ні, ― здавшись, зітхаю. ― Але щоб ти не сказав, я поїду!

― Навіть якщо скажу, що розірвемо угоду? ― раптово видає.

Шоковано відкриваю рота. Все всередині бухає додолу.

― Навіть тоді… ― хриплю через силу, ще не вірячи в те, що почула.

Розвертаюсь і йду у кімнату. Дістаю сумку, кидаю речі. Усе зі списку, а подумавши, додаю ще парочку. Напрошусь переночувати у нього, за рештою під'їду потім.

Усередині щось бринить, в очах щипає. Образливо просто до занімілих пальців. І річ не в грошах, що втрачаю. Річ у розбитих на друзки мріях, у почуттях, що почали зароджуватись. Боляче отримати підтвердження, що це все мої фантазії. Але краще зараз, ніж потім. З коханням дійсно варто зав’язувати. Не створена я для нього! Увесь час нариваюсь то на мамулиних синків, то на нарцисів, то на маніпуляторів і аб’юзерів. 

Закидаю на плече сумку. Обводжу поглядом кімнату. Я тут була лише ніч, але чомусь почувалась як вдома. Так шкода…

Лише мить дозволяю собі сумувати. Струшую головою, відганяючи думки, вимикаю світло і виходжу. Що ж, здається, казка закінчилась так і не почавшись…