Читати книгу - "Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль"

***

Марк стоїть біля дверей. Похмурий, зосереджений. Нервово грає у руках ключами від машини.

― Навіщо тобі стільки речей? ― кидає на затиснуту сумку в руках.

Щоками розпливається жар, навіть вуха починають горіти, і шия. 

― Макс попрохав кілька теплих узяти… ― відводжу погляд.

Темні брови ще щільніше сходяться на переніссі.

― Навіщо?

― Не знаю, ― знизую плечима.

Це й для мене загадка. Про свій одяг мовчу. Собі теж пояснити не можу, чому. Здається вже кілька хвилин тому ми все вирішили. Але… але не вирішили. Чи це наостанок він вирішив мене відвезти? 

Насправді думати про це ніяково і трохи соромно. А ще страшно, що як тішу себе даремною надією.

― Ходімо, ― після задумливої мовчанки, відбирає у мене сумку та відчиняє двері. Чемно пропускає вперед. 

Рішуче, попри біль у серці, ступаю за поріг, але продовжую відчувати на собі його зосереджений прискіпливий погляд. І від цього погляду хребтом від потилиці й до куприка біжать колючі мурахи.

За спиною ляскають ключі, двічі провертається замок у дверях. 

― Куди нам їхати? ― питає, поки спускаємось у ліфті.

Називаю адресу, вбиває її в навігатор. Наче заворожена спостерігаю, як його пальці бігають по екранній клавіатурі.

Ковтаю пересохлим горлом. 

― Але по дорозі ще в аптеку потрібно заїхати. Макс список ліків прислав… 

Брови Марка здивовано здригаються, але він нічого не каже. Лиш киває. Знову клацає, вносячи правки в маршрут. А я відвертаюсь. В голові сумбур, поведінки його ні краплі не розумію. Вирішив мене прямо з рук на руки здати? Виявляється він ще жахливіший за Стьопку. Той би просто мозок виніс, але стосунки ми б з’ясували. А Марк взагалі не чув моїх пояснень, відрубав, наче я нічого не варта. А що б було, якби ми справді зустрічались? Під замок би посадив? Заборонив спілкуватись з друзями?

Накручую себе аж до дрижаків. Тепер до тривоги й образи підмішується гнів. 

По дорозі мовчимо. Час від часу кидаю погляд на його руки, що міцно стискають кермо. Напружені пальці здається от-от розтрощать пластиковий обід. Мені й слово сказати лячно. Навіть, щоб нагадати за аптеку. Подумки вирішую, збігати сама, коли довезе й залишить на квартирі у Макса. Треба нерви берегти, я ще й досі не знаю, що з другом і навіщо йому ліки та жіночий одяг. І тривожитись за псевдовідносини з Марком на фоні цього здається якимось блюзнірством. Але на моє глибоке здивування, ми за квартал від будинку Макса таки спиняємось біля будівлі з яскравим зеленим хрестиком. 

Марк глушить мотор, відстібає ремінь, виходить сам й допомагає мені. Я ж бо як завжди, довго вожусь з клятою кнопкою на паску. Він навіть руку мені подає і так і не відпускає мої пальці аж до самої аптеки.

Дівчина-фармацевт відразу знаходить потрібні ліки: жаропонижуюче, антигістамінне, ще якісь пляшечки з розчином. Навіть не вчитуюсь. Тривога лише наростає, змішується у два різних види. В першу чергу через Макса, особливо, коли бачу увесь список препаратів. Але й бентежитись за те, про що зараз думає Марк, припинити не можу. 

Він стоїть в стороні, склав руки на грудях. Кам'яний та незворушний. Напруження буквально у повітрі відчувається. Навіть дівчина-фармацевт трохи ніяковіє й їжачиться під його поглядом. 

Ми знову мовчки сідаємо в машину й за кілька хвилин опиняємось у дворі Максової п’ятиповерхівки.

Як не дивно, цього разу легко відстібаю пасок і ледь не перша схоплююсь на ноги. Вистрибую з машини й відчиняю задні двері. Намагаюсь дістати з заднього сидіння сумку. Не бачу, але відчуваю, Марк стоїть уже поруч.

― Дякую, що підкинув, ― бормочу, уникаючи його погляду.

А як тільки вилажу з машини, він відразу перехоплює сумку. 

― Показуй, куди йти?

Кліпаю здивовано. 

― Туди, ― киваю на двері під'їзду. Прямую перша. 

Безпомильно набираю код від металевих дверей, підіймаюсь сходами на третій поверх. Намагаюсь відсторонитись від того, хто йде за мною наче похмурий охоронець. Хоч все одно відчуваю потилицею важки погляд. А коли натискаю на дзвінок, і старі оббиті дермантином двері широко розкриваються, несподівано опиняюсь за спиною чоловіка. 

― Ді, дякую, що приїхала, ― видає з посмішкою Макс, й затинається бачачи перед собою Марка.