Читати книгу - "У пошуках Оґопоґо, Леся Вороніна"

я зустріла вже за кілька годин. Наша компанія зупинилася на гірському перевалі, аби помилуватися глибоким урвищем, над яким, розкинувши могутні крила, ширяв орел. Ми жартували, фотографували мальовничі краєвиди, аж тут побачили канадське подружжя. На них було боляче дивитися. Зціпивши зуби, вони приречено пхали поруч із собою велосипеди, навантажені спеціальними торбами-саквами, що звисали з багажників. У них не було сил не тільки на те, аби милуватися пейзажем, — сердешні велосипедисти не мали сил, аби вимовити бодай слово. Чоловік і жінка лише похмуро ковзнули по нас поглядом і посунули далі, ледь переставляючи ноги.

— Я також прихильниця здорового способу життя й дбайливого ставлення до природи, — сказала одна з моїх супутниць, — але такий відпочинок скоріше нагадує мазохістичні збочення…

Чомусь нам усім стало незручно. Ми винувато опустили голови і відчули себе винними перед замученими велосипедистами. Тож швиденько вмостилися на зручних сидіннях нашого прокатного автомобіля, подумки подякували винахідникові цього чудового транспортного засобу і вже за кілька хвилин обігнали канадців, а за півгодини доїхали до місця призначення — гірського села, яке складається із маленьких, досить обшарпаних будиночків, на першому поверсі яких розмістилися невеличкі крамнички.

Здається, усі його мешканці з ранку й до вечора зайняті лише тим, що тчуть, вишивають, в'яжуть і розмальовують, бо такої кількості килимків, серветочок, кофтинок, напірників, ковдрочок, доріжок та скатертин я не бачила в жодному іншому куточку світу. І це насправді була майстерна ручна робота, бо мешканці долини Ласіті зберегли усі прадавні секрети свого ремесла, і їхні вироби тепер відомі далеко за межами Криту.

Молоді обличчя на вулицях містечка нам майже не траплялися. Можливо, юнаки та дівчата відпочивали під час найспекотнішої пори дня? Але, скоріш за все, вони пороз'їжджалися по великих містах. Адже у цих віддалених гірських районах можна знайти сяку-таку роботу лише в кустарних майстернях та в придорожніх кав'ярнях та ресторанчиках. Звичайно, можна працювати в саду, на городі й у полі, вирощуючи чудову садовину та городину, не вдаючись до штучних добрив та відмовившись від генномодифікованих сортів. Однак попри те, що довкола панує первозданна краса й гармонія, попри те, що тут немає жодного шкідливого виробництва і навіть електричний струм виробляють величезні вітряки на довжелезних ногах, що стримлять на найвищих гірських вершинах, молодь тікає, зваблена спокусами цивілізації, щоб повертатися до рідних сіл і містечок лише на Різдво та Великдень, привозячи дешеві китайські сувеніри та сум'яття шалених мегаполісів. І нема на це ради.

ГОЛУБИЙ ДУНАЙ ТА ІНШІ НЕСПОДІВАНІ РАДОЩІ

Я знов у хочу до Парижа

Пригадуєте старий анекдот? Зустрічаються двоє друзів, і один, зітхаючи, каже:

- Ізя, знаєш, я знову хочу до Парижа!

— А хіба ти вже там був?

— Ні, але вже хотів…

Саме цей бородатий єврейський анекдот ми з моєю шкільною подругою Оксою згадали, коли отримали запрошення відвідати культурну столицю світу. Ми хотіли потрапити до цього казкового міста, мабуть, з класу п'ятого, коли начиталися захопливих романів Дюма. Але час минав, ми виросли і зрозуміли, що, скоріш за все, наша дитяча мрія так і залишиться мрією. Аж тут, зовсім несподівано, давно забуті сподівання почали набувати цілком конкретних обрисів.

Річ у тім, що наша однокласниця на прізвисько Киця вже кілька років тому подалася шукати кращої долі до Парижа. Зробила вона це цілком легально, познайомившись через інтернет з французькою тітонькою, яка зопалу народила п'ятьох діточок, аж тут схаменулася і

схотіла повернутися на роботу. І ось тепер вона шукала дешеву няню зі знанням французької мови. А де, як не в Україні, повно безробітних філологів зі знанням європейських мов? Отож Киця, яка блискуче закінчила лінгвістичний університет і багато років пропрацювала вчителькою, запропонувала свої послуги у ролі дбайливої няні й виховательки. Вона виявилася найкращою серед сотні претенденток на цю почесну посаду, тож хутко зібралася, помахала ручкою рідним, друзям і знайомим і полинула до омріяної Франції.

— А як же їй дали візу? — здивовано запитала я, знаючи, що саме французьке консульство дуже неохоче пускає до своєї країни потенційних нелегальних емігрантів.

— Ти що, забула, яка наша Киця? Та вона будь-кого забалакає. Пам'ятаєш, її чарам піддалася навіть наша Піранья? У Киці в єдиної на клас була п'ятірка. Решті дівчат вище трійки математичка не ставила!

— Так, пам'ятаю… — Я тяжко зітхнула, пригадавши, як Піранья, наша вчителька математики, хижо ошкірювала золоті зуби, коли ставила мені в щоденник чергову одиницю.

— Ти, напевно, не повіриш, але Киця зустріла Піранью в Парижі.

— Та ти що, їй же, мабуть, вже років сто! І потім, звідки у вчительки-пенсіонерки гроші на такі розкішні подорожі?

— А от і не вгадала, Наталя Іванівна (це було справжнє ім'я нашої садюги-математички) бадьора й життєрадісна, і їй лише сімдесят п'ять. Та й чого б їй не радіти, якщо з нею одружився колега-математик з маленького французького містечка?

— Не може бути! — не повірила я. — Вона ж була запеклою старою панною! Хіба що їй трапився якийсь збоченець-камікадзе?

— А чом би й ні? Уявляєш, яка з них вийшла гармонійна пара — вона садистка, а він мазохіст! А познайомилися ці математичні маніяки на якомусь науковому симпозіумі у Києві. Наша люба вчителька справила на французького дідуся таке незабутнє враження, що він, не вагаючись, освідчився їй у коханні, і Піранья переїхала до свого чоловіка. Тепер щасливе подружжя живе, мов та пара сивих голубочків, у старовинному будинку на березі Луари. На дозвіллі вони, певно, розв'язують рівняння й складають особливо складні задачки. Киця зустрілася з Піраньєю та її чоловіком у готелі біля Ейфелевої вежі, де вона працює адміністратором.

— Але ж ти казала, що Кицю взяла до себе працювати нянечкою якась багатодітна ціпа?

— Тю на тебе, хіба ж я не сказала, що та французька мати-героїня має власний невеличкий готелик у центрі Парижа? Киця й справді трохи попрацювала нянею, але так вчарувала свою господиню розумом і кмітливістю, що та запросила доглядати за дітьми дівчину-тайку, а Киця зробила шалену кар'єру і тепер працює адміністраторкою! До того ж цілком легально!

— Ура! Ми їдемо до Парижа! — радісно закричала я, але, як виявилося, радість моя була передчасна.

Вистоявши під дощем довжелезну чергу до французького консульства, ми з Оксою врешті потрапили на співбесіду з роздратованою панянкою, що з огидою дивилася на нас і на купу наших документів крізь віконечко приймальні. Як видно, ні в мене, ні у моєї товаришки не було такого дару переконання, як у Киці. Отож, після короткої наради за щільно