Читати книгу - "Кров і правда, Alina Pero"

Вечір після бою завжди однаковий — біль, втому і тишу заглушає лише шум води в душі. Я стояв, сперся рукою об стіну, спостерігаючи, як червоні струмки крові змішуються з мильною піною. Губа розбита, ребра болять — нічого нового.

Але цього разу в голові крутилася не бійка, а вона.

Юля.

Що вона взагалі робить у цьому клубі? Я ще тоді, в СТО, сказав їй триматися подалі. А вона вперта. Прийшла сюди працювати? Чому?

Щось тут не так.

Я вимкнув воду, обмотавшись рушником, і кинув погляд у дзеркало. Розріз на вилиці, стара синя рана під ребрами — стандартний набір. Але те, що я побачив у власних очах, змусило мене стиснути зуби.

Занепокоєння.

Я не мав перейматися через неї. Вона доросла, розбереться. Але я бачив цих людей. Вони не просто так дозволили їй працювати тут.

Я дістав телефон і відкрив контакти.

— Діма, — тихо пробурмотів, перегортаючи список.

Я не хотів втручатися. Не хотів зв’язуватися ні з ким. Але якщо Юля вплуталася в це лайно, то вже не випливе сама.

Я знав, як тут усе працює.

Я знав, що коли приходять перші погрози, то відступати пізно.