Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

   День розпочався з монотонного дощику. Ой, та той дощик вже монотонить тиждень. І йому не видно ні кінця ні краю. Яна залишила з Софійкою й гайнула за продуктами.

    Список покупок загнав мене в депресію. Я щось куди не зайду, то все від тисячі гривень стартує. Ветеринарка – дорого й багато. Аптека – кхм, ну й ціни. Продукти – вашу ж радість. Садовий центр – ну немає сил пройти повз рослини спокійно.  Скупилася. Й з відчуттям, ой людоньки, яка ж гарненька рослинка й – та капець скільки все коштує я повертаюсь додому. Нагрібаю сумки в руки й тягну все до хати. Відкриваю двері. А далі, як в кіно, Рекс усім своїм собачим організмом виражає дику радість, я перечіплююсь й лечу на підлогу. Собаками то сприймається, ця тупа хазяйка грається, й на мене налітає з повискуванням ще й Марсік. На той шум виходить Ян і оторопіло розглядає ту кучу з мого тіла, сумок та двох активних собак.

— Фу! На місце! – гарчить він.

Й ці падлючі собаки його слухаються. Неохоче відлазять від мене й дають мені видихнути. А він підходить. Підіймає мене, заглядає в очі.

— Ти як?

— Жива. Зла. І дуже хочеться комусь хвостів накрутити. За що це все мені? Й чого цих мішків з блохами ніхто не хоче забрати собі? – бушую я.

— Та які там блохи, ти їх регулярно годуєш чимось корисним. Я вперше бачу такий фанатизм зі списком на стіні, кому і що ти давала.

— Пам’ять в мене коротка. А вони в домі живуть. І тут вже я не згодна жити з зайвими пасажирами.

— От-от! Ти про них дбаєш. А вони тобі радіють. Вони тебе чують ще здалеку й розпочинають на двері кидатися. І охороняють…

— Ти ж здогадуєшся, що як охоронці вони нікудишні? Колись сусідка серед ночі у вікно постукала, бо їй терміново потрібно було чоловіка у лікарню завести, то Рекс першим влаштував паніку, а Марсік напудив. 

— Кгм! – під кашлем старався він замаскувати сміх.

— От і я про те. Розбирай сумки, я за ще однією партією.

— Я допоможу.

— Угу. Собак тримай й сумки розбирай. Не розумію, я їх годую, а слухаються тебе. От як це?

— Я просто переконливіший, — долинає до мене його бурчання.

— Ага! Переконливий він! З татухою на всю руку й цими блакитними очима…бандюка нагадує. От і відчувають, що біс його знає чого від тебе можна чекати. А в мене все по плану: їжа, прогулянки, купання. От і телющить цих звірів, — бубоню дорогою.

— Що ти казала? – забирає в мене сумки Ян.

— Погода жах. Можна мені вже «горщик не вари» у відношенні дощу?

— Дощ потрібен для життя рослин.

— Мої рослини вже скоро у човни пересядуть й кудись попливуть.

Й лоба він наморщив, роздумуючи, що мені ще такого сказати, аби на диби не стала. Ой, я жінка, настрій в мене скаче, як тиск у гіпертоніка, сама не знаю, що вибісить в наступну мить. Поки, герої собаки й мені дуже хочеться здихатися цих волохатих терористів. Але тримаюсь. Щось у мене до біса всіляких обставин, коли доводиться триматися. Ракети летять, а я тримаюсь. Ціни в магазині доводять до трясучки рук, тримаюсь. Й ці ще прекрасні домашні улюблені…І Ян…Й гормони. І на виході – все не так. От і зараз мене підкидає. Й той настрій я вловлюю.

— Собак вигуляю, — бурчу.

— Я вийду, — визивається Ян.

Ці собаки лівою лапкою чують, коли кажу про них. Підхопилися, заметушилися. Особливо старався Марсік. Воно і зрозуміло. На радість Рекса може й будинку не вистачити.

—Погуляю вже. Я вже й так мокра й сердита. Гірше не буде. Так, чотирилапі, вперед, — випустила їх на двір й вийшла слідом.

    Рекс рвонув ганяти по периметру. І я вже змирилася, що когось з майбутніх квіточок не дорахуюсь. Хоча боляче дивитися. Марсіка прогулянки не надихали, він переважно підтиснувши хвостик чекав поки його заберуть в теплу хату. Перших пів року я люто стресувала від того, аби не наступити на це щастя.

   Зі своїх тваринок я тільки в котові була впевнена, та тварюка виживе при будь-яких обставинах. Рекс, виявилося, був настільки "міським" псом, що сільське життя для нього стало справжнім випробуванням. Він, як той "міський турист", потрапив у справжній "сільський квест", де кожен крок був сповнений небезпек та несподіванок. Він кидався за білкою на дерево, освоїв усі грязі, падав у ставок, отримував на горіхи від місцевої квочки, потім від її хазяйки, від гуски, корови, від бджоли, о так морда у собаки теж напухає. Перевертав на себе бочку з водою на полив. Завалював дрова на подвір’ї. Рвав шланг для поливу. Нащось перегриз усі піони… А Марсік у нас ніжна душа. Він годен сидіти на ручках й терпіти обожнювання. Кіт його не любив. Кіт нікого не любив і усіх зневажав. Він був котом з важким характером, котом з поганим настроєм, котом, який завжди був готовий до бійки.

  Прогулянка вийшла класична:  я репетувала, Рекс втікав, Марсік тремтів. Після прогулянки довелося ще усіх відмивати. Собаки вигуляні, вимиті, ванна видраєна, я втомлена. Й душ мене зовсім не розслабив.

— Я трішки відпочину, — пробубоніла я до Яна.

Розвернулася й пошкрябала у свою кімнату. Від собак й кота позбутися не вдалося, усі покинули таку цікаву кухню й прийшли за мною слідом. Й доводиться докладати зусиль, щоб все ж не вигнати цю всю компанію хутряних на вулицю. Ну і чого я таке психоване? Треба заспокоїтись. Подихати. Подумати про щось прекрасне. Трішки посиділа на ліжку, потупила в інтернеті…до стадії «я спокійна, як коала, що медитує на евкаліптовій гілці». Так, все, я дзен. Головне - не згадати, від чого це мене накривало.