Читати книгу - "Безчестя"

Однак заробляють вони небагато: менше трьох сотень рандів. Безсумнівно, причина ховається у відсутності Люсі. Коробки з квітами та мішки з овочами доводиться завантажити назад у «комбі». Петрус хитає головою. «Недобре», — каже він.

Петрус і досі не пояснив свою відсутність. Він має право приходити та йти, коли йому заманеться, тож користується ним; а ще має право мовчати. Але запитання залишається актуальним. Чи знає він тих чужинців? Можливо, він похопився десь словом, через яке вони обрали своєю мішенню Люсі, а не, скажімо, Еттінґера? Чи знав Петрус заздалегідь, що вони запланували?

У старі часи можна було б поговорити з Петрусом. У старі часи можна було поговорити, а потім утратити витримку, вигнати його з усіма пожитками й найняти на роботу когось іншого. Але, попри виплату йому платні, Петруса, строго кажучи, більше не можна вважати підсобним робітником. Строго кажучи, важко пояснити, ким він тепер є. Утім, схоже, що найкраще пасує слово «сусід». Петрус — сусід, котрому зараз доводиться продавати свою працю, бо його це влаштовує. Він продає свою працю згідно з угодою, неписаною угодою, де не йдеться про звільнення через підозри. Вони живуть у новому світі, він, Люсі та Петрус. Петрусові це відомо, йому це відомо; і Петрусові відомо, що йому це відомо.

Попри це, поруч із Петрусом він почувається комфортно й навіть готовий, хоча й обачно, відчути до нього симпатію. Петрус — чоловік його покоління. Він напевно багато пережив, напевно має про що розповісти. Він був би не проти одного дня почути Петрусову оповідь. Але волів би почути її не англійською. Він щораз більше переконується, що англійської мови недостатньо для правди Південної Африки. Часи англійського шифру, чиї речення давним-давно захрипли, утратили свою чіткість вимови, розчленованість, зчленованість. Мова заціпеніла, наче динозавр, що помер і потонув у болоті. З ливарної форми англійської мови оповідь Петруса вийшла б хворим на артрит пережитком минулого.

У Петрусові йому подобається обличчя, обличчя та руки. Якщо на світі існує чесна важка праця, значить, Петрус позначений нею. Він — чоловік терплячий, енергійний, здатний швидко відновлювати сили. Селянин, paysan[59], людина села. Змовник, інтриган, та, безсумнівно, брехун, як усі селяни. Чесна важка праця і чесне лукавство.

Він має власні підозри про плани Петруса на віддалене майбутнє. Петрус не погодиться на те, аби ціле життя орати свої півтора гектара. Може, Люсі й протрималася довше, ніж її друзі — хіпі, цигани, — але для нього вона все одно залишається мізерною людиною: аматоркою, не справжнім фермером, а ентузіасткою фермерства. Петрус залюбки забрав би її землю собі. А тоді б захотів ще й Еттінґерової чи принаймні шматка, на якому можна було б випасати худобу. Еттінґер — міцніший горішок. Люсі тут — тимчасовий гість, але Еттінґер теж селянин, людина землі, непохитна, eingewurzelt[60]. Але Еттінґер урешті-решт помре, а син його давно втік. З цієї точки зору Еттінґер — дурень. Гарний селянин піклується про те, щоб мати більше синів.

У Петрусовому уявленні про майбутнє таким людям, як Люсі, не місце. Але це ще не перетворює його на ворога. Сільське життя завжди будується на сусідських взаєминах, на інтригах проти інших; коли ти бажаєш сусідові моровиці, поганого врожаю, банкрутства й водночас у лихі часи готовий підставити плече.

Найгірше, найпохмуріше пояснення: Петрус найняв трьох незнайомців, аби вони навчили Люсі, як поводитися, і розплатилися з ним накраденим. Але він не може повірити такому поясненню, це було б занадто просто. Справжня істина, як він підозрює, значно більш — він підшукує правильне слово — антропологічна, знадобляться місяці, аби дістатися до її дна, місяці терпіння, поховані під розмовами з десятками людей, і допомога перекладачів.

З іншого боку, він переконаний, що Петрус знав щось заздалегідь; він переконаний, що той міг попередити Люсі. Саме тому йому не вдається позбутися цих думок. Саме тому він продовжує чіплятися до Петруса.

Петрус осушив бетонну чашу загати й тепер чистить її від водоростей. Неприємна робота. Однак Лур’є усе одно пропонує свою допомогу. Утиснувши ноги в гумові черевики Люсі, він залазить до водосховища й обережно ступає слизьким дном. Якийсь час вони завзято шкрябають, чистять і розгрібають лопатами бруд, а потім відпочивають.

— Знаєш, Петрусе, — заводить він розмову, — мені важко повірити, що ті чоловіки, що приходили, були чужими. Мені важко повірити, що вони прийшли з нікуди, зробили те, що зробили, а потім зникли, мов привиди. А ще мені важко повірити, що нас вони обрали лише тому, що ми були першими білими, котрі зустрілися їм того дня. А як ти гадаєш? Я помиляюся?

Петрус курить старомодну люльку з вигнутим чубуком і невеличким срібним ковпачком на чаші. Зараз він випростовується, виймає її з кишені комбінезона, відкриває ковпачок, набиває тютюном чашу й посмоктує незапалену люльку. Він задумливо дивиться поверх стін загати, поверх горбів, поверх усієї відкритої погляду місцевості. Його обличчя абсолютно незворушне.

— Поліція мусить знайти їх, — озивається він зрештою. — Поліція мусить знайти їх і кинути за ґрати. Це робота поліції.

— Але поліції не вдасться знайти їх без допомоги. Ці люди знали про лісництво. Я переконаний, що вони знали про Люсі. Звідки вони могли знати, якщо були чужими в наших краях?

Петрус вважає це запитання риторичним. Він повертає люльку до кишені й замість лопати береться за мітлу.

— Петрусе, це було не просто пограбування, — наполягає він. — Вони прийшли не заради того, аби вкрасти щось. І не заради того, щоб зробити це зі мною. — Він торкається пов’язок на голові та обличчі. — Вони прийшли заради того, аби зробити ще дещо. Ти знаєш, про що я, а якщо не знаєш, то легко можеш здогадатися. Після того, що вони накоїли, вже не можна сподіватися, що Люсі спокійно повернеться до свого старого життя. Я — її батько. Я хочу, щоб цих чоловіків упіймали, поставили перед судом і покарали. Хіба я помиляюся? Хіба я помиляюся, коли прагну справедливості?

Йому байдуже, як він витягне із Петруса слова; йому необхідно просто почути їх.

— Ні, не помиляєтесь.

Його раптово накриває хвилею гніву, такою сильною, що він і сам не сподівався. Він хапається за лопату і, здираючи з дна водосховища цілі смуги бруду й бур’янів, кидає їх через плече за стінку. «Ти сам накручуєшся, — умовляє він себе. — Припини!» Цієї миті йому хочеться схопити Петруса за горло. «Якби це була не моя донька, а твоя дружина, — хочеться сказати йому, — ти б зараз не