Читати книгу - "Моє прагнення щастя. Книга повністю. , Галіція Мідвест"

Моя найкраща поїздка до цього яскравого, мультинаціонального, галасливого міста ще не відбулася, тому я розповім про мої перші враження людини, яка вперше побувала у такому метушливому мегаполісі. 

Моя  подруга зустріла мене в  аеропорту імені Джона Кеннеді. Подолавши численні корки, ми нарешті закинули мою валізу до крихітної квартири моєї  подруги дитинства, де вона мешкала з батьками й майбутнім чоловіком. Я прибула на її весілля. Зоряна запропонувала не витрачати дарма час і прогулятися осіннім Нью-Йорком та перекусити десь по дорозі, а я охоче пристала на її пропозицію. Ми вийшли з затхлого підʼїзду та одразу вперлися у вуличні ятки з підгнилими овочами та фруктами, над якими кружляли, виблискуючи на сонці смарагдом, товсті, зелені мухи й агресивні оси. Над головою прогуркотів поїзд сабвею і я ледве встигла відскочити у сторону, бо з мосту полилася брудна вода. Помітивши мій шокований  вираз обличчя, Зоряна констатувала факт — це Бруклін. Легкий вітер доносив до нашого слуху уривки російських слів, цигарковий дим і каналізаційний сморід. Спостерігаючи навколо метушню працівників і відвідувачів численних етнічних крамниць і перестрибуючи глибокі калюжі, ми мало не опинилися під колесами автівки, водій якої хутко опустив вікно і щось верещав у наші спини англійською, хоча ми й переходили на зелене світло. «Придурок!», — обурено вигукнула Зоряна і, піднявши руку догори, тицьнула йому середнього пальця, не обертаючись.

Я і Зоряна прибули до США років чотири тому, але  на той час в нас було більш відмінних досвідів, ніж спільних, окрім того, що ми мешкали в одній країні. Життя у Великому Яблуку дуже відрізнялося від життя у Місті Вітрів. 

Зоряна вже мала нагоду відвідати Чикаго, відгукнувшись на моє запрошення.  «Нарешті відчула, що живу в Америці», —поділилася вона враженням під час суботнього сніданку у ресторані, в якому я колись працювала. «Здається, в Чикаго я б швидше вивчила англійську», —  зауважила моя подруга. 

Справді, на перший погляд, перебування в етнічних анклавах, де навіть навчання доступно російською чи українською, наче тобі полегшує життя, але, водночас, і негативно впливає на особисте  зростання  та інтеграцію в нове суспільство. 

Бруклін справив на мене гнітюче враження. Я не бачила сенсу змінювати країну, щоб потім опинитися у часовій капсулі ностальгії, як муха у бурштині. 

Ввечері наречений та наречена запропонували мені вийти  у люди. Ми  рушили  Бруклінським мостом до найвідомішого району Нью-Йорку – Манґеттена. Місто складається з пʼяти районів: Бронкс, Бруклін, Мангеттен, Квінз і Стейтен Айленд, які мають обмежене самоврядування з певних питань, але підпорядковуються органам влади Нью-Йорку. Манґеттен є найменшим, але водночас найбільш густонаселеним. Манґеттен вважається багатьма американцями культурною, фінансовою, інформаційною, розважальною столицею світу. Тільки на момент свого перебування у  неофіційній столиці світу, я найменше про це думала. Манґеттен вражав неоновим сяйвом чисельних реклам на стінах гігантських хмарочосів,  тисячними натовпами на вулиці о півночі (у Чикаго стільки людей на вулицях можна побачити хіба у дні музичного фестивалю Лолапалуза.) Саме Нью Йорк —це місто, яке ніколи не спить. Та Чикаго мені вже видавалося більш комфортнішим і спокійнішим. Також я зрозуміла, що, хоча найбільша українська громада знаходиться саме в Нью-Йорку, зате в Чикаго відсутні великі російські спільноти. Ми ще довго вешталися нічними вулицями, вливаючись в етнічно та культурно розмаїті натовпи. Я думала про те, що життя цікава штука — ще донедавна ми з моєю подругою ходили псячими стежками до школи, а за декілька років обидві прогулюємось вулицями Нью-Йорку. Всюдисуща легенда про американську мрію знайде тебе у будь-якому куточку планети, хоча, зваживши  на стабільно високий рівень імміграції людей  з Заходу України останні два століття загалом через війни та імперську агресію Російської Федерації та всіх політичних метаморфоз, які з нею відбувалися впродовж сторіч, це швидше сумно і передбачувано, ніж захопливо. І хоча буремні девʼяності вже залишалися позаду, навіть такій поверхнево політично освіченій людині, як я, вже ставало усе більш зрозуміліше, що системні зміни у нашій країні навіть не на початковому рівні. 

Зранку нам усім бракувало місця у тісному просторі крихітної квартири моєї подруги і часу для персональної гігієни у туалетній кімнаті. Зоряна сказала, що зачіски і макіяж нам зроблять у локальній перукарні, тому ми втрьох —Зоряна, я і її мама поспішили до салону. Жінки були там постійними відвідувачками, тому дві літні перукарки не шкодували компліментів для красавіци-нєвєсти і її очароватєльной мами, присвячуючи їх зачіски трагічній історії башт — близнюків. Нарешті і я, як та бідна родичка, дочекалася черги свого начосу, а на прохання зробити мені макіяж дебела перукарка з жирними чорними стрілками голосно гримнула на мене — Ето нє твой дєнь! В центрє вніманія должна бить нєвєста! Тільки в Нью-Йорку можна знайти такі законсервовані у часі мікрокапсули типового дистильованого совкового хамства, але я вирішила не псувати собі настрій, тому стійко витерпіла наругу, даючи собі тверду обіцянку, що ноги моєї більше не буде у жодних європейськіх салонах. 

Весілля було гарним — наречена Зоряна, по особливому красива в цей день, світилася і ззовні, і з середини, схвильований наречений не відпускав її руки, розчулені батьки нишком втирали сльози у куточках очах, усміхнені перехожі щиро бажали щастя молодим, прогулюючись теплими, осінніми вулицями Центрального Парку, де відбувалася фотографування. Рускоговорящій фотограф, літній молдаванин Базілє мав привітний вираз обличчя але, отримавши свою денну порцію хамства у перукарні, я так і не наважилась попросити його про індивідуальне фото. 

Найбільше мені сподобалася поїздка лімузином від Центрального Парку до російського ресторану «Татьяна» на набережній Брайтон Біч. Можливість пити, нехай навіть дешеве вино, і милуватися хмарочосами, перетинаючи  острови велетенськими мостами, настільки мене захопила, що якось перебуваючи у відпустці в Україні, я замовила Лімо і катала свою маму вулицями Франківська та й до нашого села.  Ми накрутили льоки, як казала мама, й вбралися у довгі сукенки. Ми також пили вино та веселилися. А потім ще й допили з нею пляшку вермуту «Мартіні» біля підʼїзду, пригощаючи усіх сусідів, поки водій та чоловіки виштовхували лімузин на рівну дорогу, бо одне колесо засіло у великій ямі в асфальті під будинком.