Читати книгу - "Чому Захід панує - натепер"

колона, знайдена у каменярні, важить п'ятдесят тонн.

Все це люди робили лише кремнієвими знаряддями. Хоча ми ніколи не дізнаємося, чому такою священною була вершина саме цього пагорба, вона поза сумнівом була регіональним святилищем, можливо, місцем свят, де сотні людей збиралися на цілі тижні, різьбили колони, затягали їх до підземних приміщень та ставили сторчма. Одне спостереження видається безперечним — ніколи до того за всю історію не працювали разом такі великі групи людей.

Люди не були пасивними жертвами кліматичних змін. Вони винахідливо працювали, аби залучити богів та предків на свій бік у боротьбі проти лиха. І попри те, що більшість з нас піддають сумнівові саме існування цих богів та предків, ритуали цілком могли дати користь принаймні як щось таке, що об'єднувало громаду. Хоч би як було важко, але якщо люди щиро вірили, що складні ритуали у розкішних святилищах допоможуть здобути прихильність богів, вони безперечно могли певніше протистояти лихові та триматися разом.

Близько 10 000 років до н. е. Горбисті Схили відрізнялися від решти світу. Більшість людей в більшості місць далі мандрували від печер до таборів, подібних до розкопуваного від 2004 року в Лунванцані в Китаї, де про їхню діяльність свідчать лише маленькі кола спеклої землі від вогнищ. Оббитий шматок сланцю з цієї стоянки міг би бути звичайною кам'яною лопатою, що наводить на думку про початок культивування зерна, але немає нічого подібного до великих зернин жита з Абу-Гурейри, не кажучи вже про пам'ятки з Мурейбету чи Кермез Дере. Найкапітальніша відома споруда з обох Америк — маленька хижа з зігнутих молодих дерев, вкрита шкурами, що її знайшли ретельні розкопувані в Монте-Верде в Чилі. В Індії археологи не змогли знайти навіть такого, і єдиним слідом людської активности є розсипи кам'яних знарядь.

Особливий західний світ набував форми.

Перетворений рай

 

лизько 9600 років до н. е. Земля потеплішала знову, але цього разу мешканці Горбистих Схилів вже знали, як діставати від трав якнайбільше користи. Вони швидко (принаймні за стандартами тих часів) відновили культивацію. Близько 9300 років до н. е. насінини пшениці та ячменю в долині Йордану були значно більші за насінини їхніх диких відповідників, а люди займалися модифікуванням фігових дерев, аби вони давали більше плодів. Найдавніші відомі в світі зерносховища, глиняні приміщення завширшки та завглибшки в десять футів, створено близько 9000 років до н. е. в долині Йордану. Натоді культивуванням займалися вже щонайменше сім анклавів у Горбистих Схилах від теперішнього Ізраїлю до північно-східної Туреччини, а на 8500 роки до н. е. в усьому регіоні злаки з великим насінням були вже нормою.

Зміни були дуже повільними за теперішніми стандартами, втім наступні кілька тисяч років робили Горбисті Схили дедалі відміннішими від будь-якої іншої частини світу. Не усвідомлюючи того, люди з цього регіону генетично модифікували рослини й створювали цілком одомашнені культури, що не могли відтворюватися без допомоги людини. Як і собаки, ці рослини потребують нас так само, як ми потребуємо їх.

Рослини, так само як тварини, еволюціюють завдяки випадковим мутаціям, що відбуваються під час копіювання ДНК від одного покоління до наступного. Час від часу мутація збільшує здатність рослини до репродукування. Зокрема, це відбувається за одночасної зміни умов, як коли постійні поселення створили ніші, де маленькі одомашнені вовки дістали перевагу перед великими й лютими, чи коли культивація надала великим зернинам перевагу над маленькими. Я вже згадував, що дикі злаки відтворюються, коли кожна насінина достигає й падає на землю в час, відмінний від інших; тоді оболонка руйнується й насінина може прорости. Але кілька рослин — одна на один чи два мільйони нормальних рослин — мають випадкову мутацію одного гена, що зміцнює черешок, що приєднує зернину до рослини, і захисну оболонку зернини. Коли такі зернини достигають, вони не падають на землю, відтак їхні оболонки не руйнуються. Вони в прямому сенсі чекають, поки прийде збирач врожаю й їх візьме. Поки збирачів врожаю не було, рослини-мутанти щороку гинули, бо їхнє насіння не потрапляло у ґрунт. Відтак така мутація була найнесприятливішою. Те саме траплялося, коли люди трусили рослини та збирали зернини, що падали. Мутантні зернини не падали, отже, знов-таки, такі рослини вимирали.

Археоботаніки запекло сперечаються про те, яким чином ця ситуація змінилася, але, найімовірніше, тут втрутилася славна старомодна жадоба. Витративши сили на сапання, виполювання бур'янів та поливання найліпших ділянок з рослинами, жінки (ми знову припускаємо, що це були жінки), мабуть, захотіли до крихітки вичавити зі своїх рослин усе, що вони могли дати. Зокрема, доводилося знов і знов приходити на кожну ділянку, аби потрусити зарості кілька разів. Вони напевне помітили, що як би сильно вони не трусили, деякі вперті зернини, мутанти з твердою оболонкою, все одно не падали. Що природніше, ніж висмикнути злісне стебло з землі й взяти додому всю рослину? Зрештою, стебла пшениці та ячменю важать небагато, і я, наприклад, певен, що повівся б із непіддатливою рослиною саме так.

Якщо потім жінки висаджували випадкову добірку насінин, вони мали брати мутантні зернини разом зі звичайними. Мутанти мали б бути представлені трохи надлишково, бо щонайменше кілька нормальних зернин мали впасти дочасно й загубитися. Щороку висівання мало трохи збільшувати частку мутантів на культивовуваних ділянках. Звичайно, це був жахливо повільний процес, непомітний людям, що цим займалися. А втім, він запустив еволюційну спіраль, не менш драматичну, ніж те, що відбулося з мишами у завалах недоїдків. Минуло десь дві тисячі років, і на полі з одним чи двома мільйонами рослин замість однієї рослини, що чекала на збирача врожаю, вже були лише генетично змодифіковані одомашнені рослини. Розкопані знахідки свідчать, що навіть близько 8500 років до н. е. цілком одомашнені пщениця та ячмінь ще були майже невідомі. Однак близько 8000 років до н. е. вже близько половини зернин, знайдених в Горбистих Схилах, мають тверду оболонку й мали б чекати збирача врожаю; близько 7500 років до н. е. таку оболонку мають вже практично всі зернини.

Лінощі, жадоба та страх постійно сприяли поступові. Люди виявили, що якщо посадити на ділянці одного року злаки, а наступного — багаті на протеїн боби, то це не лише урізноманітнює раціон, а й відновлює родючість ґрунту. Разом із тим вони одомашнили сочевицю та турецький горох. Хліб зі змеленого на грубих зернотерках зерна пшениці та ячменю містив дрібні камінці, що стирали зуби людей до пеньків, відтак вони почали відсівати тверді домішки.