Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Як би склалася її подальша доля – залишися вона в Полтаві – невідомо. Тож і гадати не будемо. Умовний спосіб тут не годиться.

Хоча зрозуміло: виросла б «полтавська галушечка» в Полтаві та поступила б учитися до Полтавської жіночої гімназії. Можливо б, і до тієї, у якій викладав її батько, і тоді б її звали вчителевою донькою.

Так би воно, очевидно, й було б, якби… У Полтаві виростало багато гарних дівчаток і вже панянок. А втім, у Полтаві (як і в Україні взагалі, що тоді називалася якоюсь там Малоросією, що, мовляв, ще не доросла до Великої Росії) багато зростало чорнобрових і чорнооких та карооких дівчаток і русявих теж – із синіми-синіми оченятами. І всі вони були гожі. Виросла б серед них і донька викладача Полтавської гімназії Василя Левченка та його дружини, яку на той час по-вулишному прозивали москалькою. Або – московкою, адже вона була не просто з Росії, а з Москви, а Росія довгий час серед українців йменувалася Московією, Московщиною. Термін «кацап» («кацапочка») – зневажлива назва росіян, тоді хоч і був у ходу, але все ж не ніс у собі щось образливе. Кацапами називали росіян за їхню національно-етнічну приналежність (як росіяни називали – на жаль, і досі вперто називають українців хохлами). Але Вірину матір звали москалькою, і сама Віруня якийсь час походила в москалечках… Хохлушкою її ще називатимуть і в Москві – коли у неї (на перших порах московського життя) іноді прохоплюватимуться українські слівця. Але не ображалася. Горда була, що вона – хохлушка. Хоч іноді й уточнювала:

– Я – полтавка! Бо з Полтави. Але мене там звали москалькою.

Чи виросла б із неї нова Наталка Полтавка – не будемо навіть гадати.

Та й скільки вона там устигла прожити в Полтаві, на батьківщині свого батька – всього два рочки-годочки із тих 26, що їх відпустить їй немилосердно скупа доля.

У 1895-му, коли їй виповнилося два роки, з Москви прилетіла сумна звістка: помер її дідусь по матері. Овдовіла бабуся – мати її матері – так пояснили Вірусі, – яку звали Катерина Володимирівна, просила… Не те слово: благала ледь чи не слізно! – дочку та зятя з онукою переїхати до неї в Москву на постійне проживання.

«Не гоже мені самій у пустих хоромах жити-нидіти і смерті своєї дожидатися, – писала. – Як захворію – води нікому буде подати. А з вами та з онукою – душа радуватиметься. Та й легше нам буде гуртом жити – і вам, і мені, і родичі наші всі тут, у Москві-матінці, коли буде потреба – не відмовлять, допоможуть гуртом і поставимо вас, молодих, на ноги…»

І був у тому свій резон – Василь Андрійович звільнився з посади викладача Полтавської гімназії, сподіваючись таку ж роботу знайти і в Москві (він викладав словесність), і Левченки заходилися збиратися. Почалася звична при підготовці до переїзду метушня.

– Ах, Москва, Москва! – сплескуючи в долоні, ледь не підстрибувала Катерина Сергіївна, і голос її дзвенів молодо, по-дівочому. – Збувається моя мрія – я знову буду жити в Москві!

Для маленької Вірусі саме слово «Москва» ще нічого не говорило, але і її захопила майже святкова метушня збирання в дорогу, і вона теж вигукувала: «Ах, Москва, Москва!..»

Василь Андрійович, пакуючи речі, лише зітхав – стати на заваді переїздові до Москви не міг (та й сенсу в тому не було), але й причин для радощів він особисто в переїздові не бачив. А зітхав, бо шкода було залишати рідну Полтаву, де ще вчора-позавчора гадав і віку доживати. А воно бач як повернулося!

І лише Катерина Сергіївна – і її можна було зрозуміти, корінна ж бо москвичка, – раділа, як пустотлива дівчина.

– До Москви-матінки їдемо, додому їдемо, – карі очі її збуджено сяяли, і вона поривалася щось там співати.

– Ти – додому, – погоджувався чоловік. – А я? – і зітхав.

– І ти поїдеш додому, адже Москва з часом стане і твоїм домом, і твоєю новою батьківщиною – ось побачиш!

– Для мене вона буде чужиною.

– Таке сказав! Хто з хохлів не мріє перебратися до державної Москви? А ти… За якоюсь там Полтавою ладен чи не плакати.

– Не за якоюсь, а за рідною. Я тут народився.

Але дружина вже не слухала. Збираючись, щось жваве наспівувала, або, ставши в позу, натхненно декламувала Пушкіна:

Но вот уж близко. Перед ними

Уж белокаменной Москвы,

Как жар, крестами золотыми

Горят старинные главы.

Ах, братцы! как я был доволен,

Когда церквей и колоколен,

Садов, чертогов полукруг

Открылся предо мною вдруг!

Как часто в горестной разлуке,

В моей блуждающей судьбе,

Москва, я думал о тебе!

Москва… как много в этом звуке

Для сердца русского слилось!

Как много в нем отозвалось!

Серед тієї метушні Василь Андрійович час від часу заспокоював себе, що, мовляв, їдуть вони до першопрестольної ненадовго (наприклад, помре теща, щось і зміниться), але сам тому не дуже вірив. Як час покаже, поїдуть вони до білокам’яної назавжди.

Але до кінця свого життя, що мине у Москві (а його в нього попереду буде не так і багато), Василь Андрійович Левченко не забуде батьківщину, любу його серцю Полтаву. І часто його, як журавля по весні у вирій, тягнутиме до рідного міста.

– Хоч би одним оком глянути, – бувало зітхатиме, – яка вона нині… моя Полтава…

– Звичайне губернське місто, яких в імперії добра сотня, – казатиме дружина і дивуватиметься: – Та й що в ній, Полтаві, таке… що ти так побиваєшся за нею?

– Е-е, не кажи. Як тобі дорога твоя Москва, так мені – моя Полтава.

– Так то ж Москва, а не якась там, даруй, Полтава.

– Навіть кулик, і той своє болото хвалить. А Полтава – це таке місто, таке…

– Яке це – таке?

– Найкраще у світі. Принаймні для мене, полтавця. Коли б не ти, Катю-Катерино моя, кинув би я твою владичну Москву і подався б до своєї тихої Полтави на замріяній Лтаві.

– О!.. А я при чому, Васю?

– А при тому, Катю-Катеринко… Кохаю я тебе. Не можу без тебе. – Катерина шарілася і в ту мить ставала гарною. – Тобі в Москві любо жити, бо це ж батьківщина твоя, ти тут народилася і виросла, а мені – в Полтаві. Бо я там народився і виріс – що ж тут довго кумекати? Але без тебе мені