Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

мої члени, ще ходять ноги. Я їм і п'ю, молюся і дихаю. Але кров моя застигає, руки мої зів'яли, а серце порожнє. Я вже не Мендель Зинґер, я — рештки Менделя Зинґера. Америка вбила нас. Америка — батьківщина, але смертельна батьківщина. Що було в нас днем, тут — ніч. Що було в нас життям, тут — смерть. Син, який був у нас Шемар'я, називався тут Сем. В Америці тебе поховали, Деборо, і мене, Менделя Зинґера, поховають в Америці».

Уранці восьмого дня, коли Мендель Зинґер підвівся зі своєї скорботи, прийшла його невістка Веґа у супроводі містера Ґлюка. «Містере Зинґер, — сказав містер Ґлюк, — унизу чекає машина. Мусите негайно їхати до нас, із Міріям щось трапилося». — «Добре, — байдуже проказав Мендель, так ніби йому повідомили, що в його кімнаті слід поміняти оббивку. — Добре, подайте мені плащ».

Слабкими руками Мендель заповз у рукави плаща і пішов сходами вниз. Містер Ґлюк запхав його до машини. Вони їхали й не говорили ані слова. Мендель не питав, що сталося з Міріям. Мабуть, теж померла, думав він спокійно. Мак убив її з ревнощів.

Уперше входив він до помешкання свого загиблого сина. Його увіпхали до кімнати. Там на широкому білому ліжку лежала Міріям. Її волосся пливло розпущене, лискуче синьою чорнотою, по білих подушках. Її обличчя палало червоно, а чорні очі мали широкі круглі червоні краї; оточені вогненними колами були очі Міріям. Коло неї сиділа медична сестра, Мак стояв у кутку, високий і непорушний, як меблі.

«Ось Мендель Зинґер!» — закричала Міріям. Вона витягнула руку в батьків бік і зареготала. Той регіт тривав кілька хвилин. Він звучав, як дзеленчання ясних безперервних сиґналів на вокзалах, і так ніби тисячами мосяжних бил калатали в тисячі тоненьких кришталевих чарок. Раптом регіт урвався. Якусь мить було тихо. А тоді Міріям захлипала. Вона зсунула ковдру, її голі ноги заметляли, стопи швидко і розмірено забилися об м'яку постіль, усе швидше, все розміреніше, а стиснені кулаки в тому самому ритмі мигтіли в повітрі. Сестра силою стримала Міріям. Вона трохи вгамувалася.

«Доброго дня, Менделю Зинґере! — сказала Міріям. — Ти мій батько, тобі я можу розповісти. Я люблю Мака, що он там стоїть, але я його зрадила. З містером Ґлюком зрадила я його, так, із містером Ґлюком! Бо Ґлюк — то мій ґлюк, а Мак — то мій мак. Мендель Зинґер теж мені подобається, і якщо хочеш…» Тут сестра затулила долонею рот Міріям, і та замовкла. Мендель Зинґер усе ще стояв у дверях, Мак усе ще стояв у кутку. Обоє невідривно дивилися один на одного. Якщо вже не можуть порозумітися словами, говорять очима. «Вона божевільна, — казали очі Менделя Зинґера очам Мака. — Вона не могла жити без чоловіків, вона божевільна».

Увійшла Веґа й сказала: «Ми покликали лікаря. Він має ось-ось прийти. Відучора Міріям заговорюється. Вона пішла з Маком на прогулянку, а коли повернулася, почала раптом отак незрозуміло поводитися. Лікар ось-ось має прийти».

Прийшов лікар. То був німець, він міг порозумітися з Менделем. «Ми завеземо її до закладу, — сказав лікар. — На жаль, ваша донька мусить до закладу. Зачекайте хвильку, я вколю їй заспокійливе».

Мак усе ще стояв у кімнаті. «Потримаєте?» — спитав лікар. Мак притримав Міріям своїми великими руками. Лікар вколов їй у стегно заштрик. «Зараз вона вгамується!» — сказав він.

Над'їхала карета швидкої допомоги, в кімнату ввійшло двоє санітарів із ношами. Міріям спала. Її прив'язали до ношів. Мендель, Мак і Веґа поїхали слідом за швидкою допомогою.

«Ти вже цього не застала, — говорив Мендель до своєї жінки під час їзди. — А я ще застав, але я завжди знав, що так буде. Від того самого вечора, коли застав Міріям із козаком у полі, я знав, що так буде. Дідько вселився в неї. Молися за нас, Деборо, щоб він знову з неї вийшов».

І от уже Мендель сидить у почекальні закладу, оточений іншими людьми, що теж чекають, маленькими столиками, на яких стоять вази, повні жовтих літніх квітів, і тоненькими етажерочками, заваленими кольоровими ілюстрованими часописами. Та ніхто з почекальників не нюхав квітів, ніхто з почекальників не гортав часописів. Спершу Мендель подумав, що всі люди, які сидять тут із ним, божевільні, що й сам він божевільний, як і всі. А тоді крізь широкі двері з дзеркальним склом, що відділяли цю почекальню від побіленого коридору, побачив, як там парами проводять людей у халатах у синю смужку. Спочатку жінок, потім чоловіків, і іноді хтось із хворих кидав своє дике, перекошене, розірване, зле лице крізь шибку дверей почекальні. Всі почекальники хололи з жаху, і тільки Мендель був незворушний. Так, йому здавалося дивним, чому це й почекальники не носять халатів у синю смужку, і він сам. Він сидів у широкому шкіряному фотелі, насадивши картуза з чорного репсу на коліно, а парасольку, свою вірну супутницю, прихиливши до фотеля. Мендель позирав поперемінно то на людей, то на скляні двері, на часописи, на божевільних, які все ще проходили за дверима, — їх вели купатися, — то на золоті квіти у вазі. То був жовтий первоцвіт, Мендель пригадав, що часто бачив їх удома на зелених галявинах. Квіти з вітчизни. Він радо її поминав. Там були ті галявини й ці квіти! Мир там був рідний, юність там була рідна і знайомі злидні. Влітку небо було геть-чисто синє, сонце жарке-прежарке, збіжжя жовте-прежовте, мухи відливали зеленим і дзижчали теплі пісеньки, а високо під синім небом витьохкували жайвори, безперестанку. Мендель Зинґер забув, розглядаючи первоцвіт, що Дебора померла, Сем загинув, Міріям збожеволіла, а Йона зник безвісти. Йому здалося, що він оце щойно втратив вітчизну, а в ній Менухима, найвірнішого з мертвих, найдальшого з мертвих, найближчого з мертвих. Якби ми залишилися там, думав Мендель, нічого цього не сталося б! Йона мав рацію, Йона, найдурніший із моїх дітей! Він любив коней, любив горілку і дівчат любив, а тепер зник безвісти! Йоно-Йоно, я вже ніколи тебе не побачу, вже не зможу сказати тобі, що ти мав рацію, коли став козаком. «І чого ви все тиняєтеся світами? — казав Самешкін. — Дідько вас гонить!» Він був селянин, цей Самешкін, розумний селянин. Мендель не хотів їхати. Дебора, Міріям, Шемар'я — вони хотіли, хотіли їздити світами. Треба було залишитися, любити коней, пити горілку, спати на галявинах, давати Міріям гуляти з козаками і любити Менухима.

Чи я збожеволів, думав далі Мендель, що так думаю? Хіба думає старий єврей такі речі? Господь сплутав мені думки,