BooksUkraine.com » Сучасна проза » Місяць, обмитий дощем 📚 - Українською

Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"

154
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Місяць, обмитий дощем" автора Володимир Лис. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 88
Перейти на сторінку:
заплющеними очима раптом постав зелений килим поля, червоний — маків, тюльпанів, сонячний Дніпро під крилом.

І раптом згадалася кінцівка того польоту над степом і Дніпром. Коли приземлилися, дядько, який сидів біля іншого вікна, а точніше спав усю повітряну дорогу, розплющив очі й спитав:

— Що, вже прилетіли?

…Ми ще не прилетіли.

ІІ. Колюче терня

Новели, новели-есеї

Осколок

Бабі Любі зимно. У грубці потріскують дрова, а їй — зимно. Холодно рукам, які простягає до вогню. Тепло мовби обминає її старечі руки.

«Майбуть, скоро вмиратиму», — думає вона.

«То й що?» — Баба чує чийсь голос і озирається.

У хаті, окрім неї й вогню в грубці — нікого. Крізь прочинені двері бачить на покуті двійко ікон. Ісус, як завше, добрий, привітний, а от святий Пантелеймон — чогось супиться. Збоку висить іще одна ікона — Богоматір з маленьким Ісусиком. Звідси не видно, та баба Люба знає — Матір Божа, мама Марія, як казала колись неїна матір Параска, дивиться привітно і… із якимось дивним співчуттям. Знає, яке вона, Люба, життя пройшла. І про чоловіка, котрий утопив, щитай, життє в горілці, і про дітей, що по світах порозліталися. Маринка оно аж в Італії, вже й чоловіка, і дітей забрала. Коли то ще приїдуть.

У грубці тріскотить, спалахує сильніше вогонь і обриває невеселі думки.

Люба думає, що їй ще гріх скаржитися. Чоловік то згорів од тої горілки, али ж який муляр був! І в свему селі, і привозив із заробітків в других областях. Цимало грошей і забирала, доки не кидався у зимові запої. І Маринку собі в Бога і мами Марії впросила після двох старших гицлів. А в «гицлів» самих уже діти, і од усіх онуків має. То й що, ну й порозліталися, так тепер мало хто батьківської хати й навіть свего села тримається.

«А на смерть у мене вже все зібрано, — думає Люба. — Так що нима в чім сумліватися і за що переживати. Та й рано тобі ще про неї думати… Рано, Любочко-голубочко… То Стипан так називав, доки не пив… Мало я його сварила, ой мало… Вдома то ни давала пити, а село ж велике, а світ, куди їздив на заробітки, ще більший…»

Баба Люба встає і тут думає, що тривога у неї не од того, що сама, що діти й онуки далеко, а од чогось іншого. До самотності вона звикла. Муляє на душі, їй на душі щось інше муляє. Мовби котисько шкребе пазурами. Чого? І відколи?

І тут вона мало не перечіплюється об стільця. Бо пригадує… Та ж уже п’ятий день тая тривога. І начеб не тривога, а не зрозуміло що.

А прийшла Настя Пилипова, покійного дядька Пилипа дочка, сусіди, через три хати живуть. Як звісно, побалакали про те, про се, а тоді Настя й дістала отой шматок скла, осколок, і простягла Любі. Люба спитала — що то? А Настя й пояснила — то ж кавалок татового люстерка, від перед ним голився, ну, ти ж знаєш, замість правдешнього зеркала. Впертюх такий був тато. Ну, а перед смертю сказав, щоб занести той осколок їй, Любі. Сказав, що вона знає чого.

— Не знаю, — сказала Люба. — Я, правда, бачила, як тато твої перед цим осколком шкреблися… Добре, давай.

Настя тоді:

— Вибачєй, що тико типерка віддаю, щитай через десять літ віддаю. Забули ми тоді за клопотами, а потім воно деся згубилося, а тепер от найшлося, в столику старому, що в сінях поставили… Я тобі й пренесла. Воно не обіжайся, я сміятися ни хочу, али ж тато казали, щоб тобі таки оддати…

— Давай, — сказала Люба.

Справді, була в Настиного батька така чудернацька звичка — бритися саме перед дзеркальцем цим, нє, уламком, осколком. Пригадала враз — забігла якось — їй тоді, здається, сімнадцятий ішов, школу кінчала — до сусідів дрібку солі позичити, борщ мама зварили, а сіль у них якраз скінчилася. Двері тогді відчинила і побачила — дядько Пилип саме перед цим уламком, осколком зішкрябував щетину разом із піною. Авжеж, саме перед цим осколком. Якось причіплював на підвіконні.

Люба, пригадала, засміялася тоді.

— Чо ви-те, дєдьку, перед цим уламком мучитеся? Он же люстро більше на стіні висить.

— Ай, що ти знаєш, — відмахнувся тоді Пилип. — Хочу й бриюся… Кажи, чого прийшла…

Люба й сказала. І солі, насипаної в сірникову коробку, додому понесла.

Якось спитала про ту чудернацьку звичку. Пилип одмахнувся.

— Ай, нащо тобі…

За те часте «ай» його й прозвали Айкалом.

Теперка, як той осколок Настя принесла, спитала Люба, чого то батько перед ним голився. І почула, що мама Текля те люстерко татові подарувала, коли в армію, на фронт проводжала, в сорок четвертім, як другі совєти прийшли.

— Ну й люстерко татові життє врятувало, — казала Настя, блимаючи зволоженими очима. — Він же його в кишені гімнастьорки носив, ну, куля в нього й попала, зеркальце розтрощила, а до серця ни дістала. Тако-во. Тато той уламок і в Сибєр з собою брав, як його у сорок восьмім за «бандпособнічество» посадили. Тамика пропав було осколок, тато потому його в їдного урки зобачив, так довелося за цілий денний пайок назад одкупляти. Така вот історія. Мама покійні сміялися — я тобі десять ліпших куплю. Нє, тато кажуть, мені при цім бритися найвдобніше.

«Що ж мене мучить, — думає тепер баба Люба. — Що? Ну є люстерко. Осколок цей. Хай уже лежить. От тільки чого мені дєдько Пилип велів передати? Може, за ним типерка й моя смерть прийти має? Так рано ще вроді. Оно дєдько Пилип, хоть і на войні були, і в лагерях помучилися, а диви — до мало ни дев’яносто літ дожили».

Баба Люба підходить до стола, бере в руку той осколок. Несподівано для себе гладить його шкарубкими пальцями. І думає, що їдна прикрість — вона так і не дізнається: чого ж дядько Пилип їй той осколок заповідав оддати? У нього тоже не спитаєш. І несподівана думка пронизує неї: може, якби дядько Пилип раніше подарував, то б порятував осколок Стипана од горілки, як Пилипа од смерті. Ет, що вона таке думає… Люстерко ж Пилипові призначалося. Тре ще пару полін підкласти до грубки, бо справді зимно.

Баба Любця дибуляє до грубки, бере до рук поліно. Цієї миті озивається мобілка, телефончик, який дочка для неї купила. Бере, дивиться, так і є, Марина озвалася з тої свеї Італії.

Труха

Уперше у своєму журналістському житті Ліна поверталася з відрядження із таким суперечливим враженням. З одного боку, поїздка ніби вдалася. Привезла цілий диктофон записів. Ось він, у сумочці, готовий будь-якої миті, варто тільки натиснути на кнопку, озватися різними голосами.

1 ... 29 30 31 ... 88
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місяць, обмитий дощем», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місяць, обмитий дощем"