Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"

ватажка, як показали спостереження у Комi, є не настiльки привабливою, як може видаватися. Рядовий член зграї почувається впевнено i захищено на своєму iєрархiчному щаблi. Натомiсть тривалiсть життя вожака є меншою, нiж в iнших. На здоров’ї альфа-самця позначаються постiйна напруга, вiдповiдальнiсть за зграю та готовнiсть будь-якої митi довести закономiрнiсть того, що саме вiн є ватажком.

Зараз я мав можливiсть спостерiгати процес визрiвання характеру лiдера i те, як вiн зовсiм невипадково претендує на своє мiсце, вiдстоює його.

До початку добромильського експерименту я мав досвiд вивчення життя вовкiв на вiдстанi. I дедалi бiльше вiддалявся вiд поглядiв мисливствознавця Сабанєєва, який був свого часу авторитетним знавцем цих ссавцiв, проте не любив їх (надто вiдсторонено до них ставився, уточнив я в дужках, надто холодно, немов мiнерали дослiджував, а не живих iстот). I тому надiляв усiма найгiршими рисами.

Менi був ближчий Конрад Лоренц, саме його висновки пiдтверджувалися моїми дослiдженнями. Залишалося услiд за ним пошкодувати, що людство не має натури хижака. Як розумнi істоти, люди мали б поводитися вiдповiдно до вимог усвiдомленої вiдповiдальностi, насправдi ж демонстрували й демонструють цiлком протилежний тип поведiнки.

Деяким людям та людським спiльнотам варто повчитися у вовкiв: їхня вiдданiсть спiвтовариству викликає повагу. Вовк готовий не лише захищати своїх, вiн пiклується про молодших родичiв i має сильнiшi, нiж у людей, заборони на вбивство собi подiбних.

Так, вовки вбивають своїх. Я це бачив. Але для них це надзвичайна подiя – жорстоке покарання винних, знищення приречених на повiльну смерть або реакцiя на вiдверту претензiю чужинцiв на територiю. Усi випадки так чи iнакше потрапляли пiд одну з цих категорiй. Та й самi згаданi випадки були рiдкiстю. Однак нiколи вбивство вовка вовком не було безглуздим…

…Кулькова ручка перестала писати. Я спробував розписати її на зворотi зошита. Чорнило таки закiнчилося. Зрадiв, знайшовши в кишенцi наплічника ще одну ручку, а стару сховав у ту саму кишеньку. Не так уже й багато смiття залишалося вiд мене, але все до дрiбниць я приносив у хатку й пакував окремо.

Насправдi, продовжив я перервану думку, найкровожерливiша iстота на землi – людина. I не лише тому, що вона вбиває своїх одноплемiнникiв. Ми впевнено знищуємо свою домiвку, самi собi копаємо могилу. Люди живуть, втративши природний механiзм збереження роду. Нам здається, що хтось iнший, набагато впливовiший, повинен думати про збереження природи, а кожен із нас змушений лише приймати результат. I ми споживаємо, споживаємо, споживаємо – без мiри, руйнуючи все довкола.

Людина завжди потребує менше, нiж вона має. Завжди. Варто лиш зазирнути у свої шафи та комори. Але людина цього не усвiдомлює.

Пiд час польових дослiджень я був готовий бачити прояви надзвичайної кровожерливостi вовкiв. Пiд впливом фактiв готовий був визнати iснування надмiрного їхнього потягу до знищення тварин, яких вони навiть не вживали у їжу… I переконувався в iншому: якщо вовк i брав зайве, то ховав поживу на майбутнє або цим годувалися ще й нахлiбники з лiсу.

Менi довелося зафiксувати два випадки вбивства вовками своїх родичiв. Одного разу це було добивання вовка, смертельно пораненого iклами кабана. Другий раз – кривава розправа над вчорашнiм ватажком. Менi цi факти не давали спокою, аж поки не зрозумiв, вибудувавши докази у логiчний ряд. У першому випадку вовк був приречений на агонiю – i родичi позбавили його вiд муки. Це було не що iнше, як вовча евтаназiя, – звiр з розпоротим черевом сам посилав братам прохання про допомогу… У другому випадку старий вожак не примирився з тим, що настав час звiльняти мiсце молодому, сильному та витривалому самцю, – i поплатився за це. Добробут та безпека вовчої спiльноти завжди вищi за комфорт альфа-самця. Ватажок, який добровiльно передавав свої повноваження сильнiшому, залишався при зграї на почеснiй «пенсiї» та пiд захистом спiльноти.

Пiд час експедицiї в Республiцi Комi з камерою в руках я записав не одну касету про вовкiв. Одному з них вiдстрелили лапу на полюваннi. Вiн ішов по снiгу, стiкаючи кров’ю, десять кiлометрiв. Звiдки в ньому стiльки життєвої сили та витривалості? Згодом вовк на трьох лапах не раз потрапляв в об’єктив моєї камери. Йому не дали загинути вовки та воля до життя.

Люди живуть за iншими правилами, а нещаднi закони, якi самi ж встановили, несправедливо називають вовчими.

База

…У закинутiй лiсовiй хатинцi, де у скринi дровiтнi Мирон залишав нам свiжу тушу, я ночував зрiдка. Вона так i не стала менi домiвкою, та хатинка, на вiдмiну вiд Замкової гори, навколишнiх пагорбiв, схилiв та полонин, непрохiдних мочарiв із сухими безпечними острiвцями, темного глухого лiсу в урочищi… Там я почувався вiльно. А в хатинцi – нiби непроханий гiсть, якого господарi терплять, чекаючи, поки вiн нарештi пiде.

Коли мої пiдросли, мiг приходити на базу хоч кожну нiч, особливо взимку. А надто, що вовки часто збиралися на полювання саме вночi. I вiдбувалося це на значнiй вiдстанi, а нерiдко за межами нашої територiї, кордони якої ми раз у раз позначали сечею та екскрементами, поновлюючи старi мiтки.

Вовки змалечку за мною до хати не ув’язувались, два-три рази намагалися супроводжувати, але я не дозволяв. Зупинялися, спостерiгаючи за мною, – i повертали назад. Часом могли непомiтно дибати позаду або збоку чи не до самої огорожi, старої й напiврозваленої, але за неї нiколи не переступали. Навiть якщо не гнав їх геть. Закинута лiсова хатка, «пункт спостереження», ховалася в лiсi, серед заростей. Мiсцевi її обходили, не ступаючи на колишнє подвiр’я з кропивою вище пояса, здичавiлими яблунями та вишнями.

Людей вiдлякувало, що колись тут жив знахар.

Почув про це, коли з кiлькох пропозицiй обрав саме хижку знахаря.

Мене не зупинив мiстичний пiєтет горян до цього обiйстя, замiшаний на повазi та страху. Менi байдуже до казок. Оселя-iзгой – саме те, що треба.

З першого погляду хатинка виглядала схованою за сiрою запилюженою марлею. У закутках пам’ятi промайнув давнiй спогад – хатка Баби Яги на сценi дитячого театру. Асоцiацiї з фанерними декорацiями щезли, коли кiмнату й кухню почистили вiд павутиння, прибрали, привезли постiль… Утiм, не надто часто виникало бажання користуватися цим притулком. Електрики тут, серед лiсу, не було. Печi я не розпалював, хоча вона чудово збереглася.

Приходив сюди зрiдка – раз на кiлька днiв, забирав їжу, мився, мiняв бiлизну. Писав звiти для «центру» i працював за комп’ютером.

У моєму розпорядженнi був ноутбук iз завжди зарядженою змiнною батареєю. Її вистачало на десять годин роботи – до наступного приходу Мирона, який постачав мене всiм необхiдним.

Я скидав