Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"

черговий звiт на одну з флешок i залишав на поличцi, за паперовими квiтами. Потiм сiдав за роботу над кандидатською. Окремо записував думки, якi не лягали у форму звiту, виходили за межi наукової роботи. Вони стосувалися не лише вовкiв, там було багато особистого, про мiй теперiшнiй перiод життя. Я вперше дослiджував самого себе, свої можливостi, вперше починав себе розумiти.

Єгер Мирон, з яким ми не бачилися згiдно з нашою угодою, виявився iдеальним помiчником. Вiн непомiтно привозив менi передачi з «великої землi» i забирав те, що я залишав. Ми не спiлкувалися, бо я не мiг приносити до лiгва запах iншої людини.

…Одного разу вийняв з посилки похiдну туристичну плиту «Джмiль» з маленьким газовим балоном. I здивувався, хто б то мiг передати? Колеги були впевненi, що я живу в цiй хатi. А я тут навiть не палив, хоч у дровiтнi вистачило б дров не на одну зиму. Дим над хатою був менi не потрiбний, як i запахи диму на одязi та шкiрi. Вовки дуже прискiпливо сприймали мене пiсля кiлькагодинної вiдсутностi, обнюхували, часом навiть гарчали. Мусив бути обережним.

Правду берiг на потiм. Навiть вiд БеДе годi було чекати пiдтримки в цiй «аферi» з вiдмовою вiд тепла та гарячої їжi. Єдиною озвученою «дивиною» була умова повної усамiтненостi. БеДе сприйняв це з розумiнням, але щотижня чекав вiд мене звiтiв та виходу на зв’язок i нервував, оскiльки погодився на таку умову i тепер мусив прикривати мене перед партнерами. Вiн, звичайно, ризикував. Але за те, що БеДе не втратив здатність йти на ризик, я поважав його як науковця i як чоловiка.

Менi передавали заряджену мобiлку, я виходив на узвишшя неподалiк – там в однiй точцi з’являлася зона, i доповiдав керiвниковi, що живий та неушкоджений. З Мироном зв’язувався рацiєю або залишав йому записки з проханнями та дорученнями. Вiн єдиний з усiх знав про особливостi експерименту i прикривав мене, але вже вiд БеДе.

У коробцi з «Джмелем» лежали ще й пакети зi швидкорозварюваною гречкою, чорний листковий чай, цукор, сiрники. Збоку побачив лист вiд мого друга Сашка. Там був такий рядок: «Не дуркуй, вари собi кашу та чай. Вовки вибачать тобi “Джмеля”».

Не знаю, як Сашко здогадався, чортяка. Недарма ми зналися від дитинства.

Менi перехопило горло, коли вперше пiсля тривалої перерви почув запах гречаної кашi, яка парувала в полумиску, а руки обхопили гаряче горня зi свiжозапареним чаєм. Найбiльше задоволення людина отримує вiд найпростiших речей.

Дав слабину – дозволив собi кашу з чаєм, поринувши в тiлеснi задоволення. Наступного ранку з винуватим виглядом подався до своїх.

По дорозi потерся бiля куща ялiвцю, аби перебити iншi запахи, якi, без сумнiву, залишалися на одязi, шкiрi, волоссi, – на диво, вовки доволi спокiйно поставилися до мого загулу. Довше, нiж зазвичай, обнюхували мене, але чужинський слiд випадкової ночi не вiдвернув їх вiд мене. Вони обмiнялися мiж собою враженнями, навiть трошки посперечалися, – i прийняли мене, вибачили, так як приймають та вибачають члена родини, котрий устругнув якусь дурницю.

Ось i новий висновок: не такi вже вовки непримиреннi до чужих запахiв, як традицiйно вважається. Якщо шлейф незнайомих контактiв приносить на собi член зграї – дiстане вiд своїх зауваження, а далi до його вибрикiв звикнуть як до проявiв важкого характеру…

I раз на кiлька днiв я почав дозволяти собi просту гарячу їжу та чай.

Хата, у яку приходив, була тепла й добротна. З сiней по драбинi можна було вилiзти на горище, встелене старим сiном. Просто з сiней йшли дверi у дровiтню, а звiдти у стайню. Пiд одним дахом тут колись жили i люди, i худоба. У хатi, стайнi та коморi збереглися необхiднi в господарствi речi, кухонне начиння, сiльськогосподарський реманент. Я торкнувся гiгантської щiтки на дерев’янiй основi з довгими металевими зубами. Нiколи такої не бачив – на нiй, здогадався, вичiсували шерсть. Узявся за вiдполiрований руками держак старих граблiв iз дерев’яними зубцями. Тут чекали господаря коси, лопати, сапи, встромлена в колоду сокира i навiть трiснутi ночви… Нiчого не зрушивши, повернувся до кухнi, накинувши гачок зсередини на дверi стайнi – як було.

Незатишно почував себе в цiй хатi без ознак занепаду.

…Працював за ноутбуком довше, нiж завжди. Прокинувся серед ночi вiд стукотiння кiгтiв по дощанiй пiдлозi. Чого це, подумав, Гай сюди приперся? Спросоння здалося, що це кроки Гая.

А-а-а, дiйшло… Я ж у хатi. Який, до дiдька, Гай? Вони й до огорожi не пiдходять.

Аж чую, нiби кiт стрибнув менi на ноги. А я не в змозi ворухнути нi рукою, нi ногою. I очей розплющити не можу. Хочу скинути нахабу на пiдлогу – коби ж то! Ще й думка пульсує: лише б на грудях не вмостився, бо не матиму чим дихати. I впевненiсть: якщо ЦЕ забереться на груди – задихнуся.

Допомогли вовки. Лише згадав про них, лише подумав: якби щось таке в лiсi опинилося поблизу – роздерли б як необережного тхора. I зразу стало легше дихати.

Нiчний жах, розвiявшись, залишив неприємне вiдчуття власної безпорадностi – коли тебе не слухаються руки-ноги, i здивування – вовки таки допомогли на вiдстанi.

…Ранкове сонце свiтило крізь шибку. Я вийшов на ґанок. Повалений стовбур старого дерева за нiч обсiли розсипи мiцненьких опенькiв.

Вернувся до хати, взяв у наплічник хлiб, печиво, яблука, моркву, двi жменi сушеної вишнi, витягнув з дровiтнi козячу тушу й рушив до своїх.

Самотнiсть

Вечори, а особливо ночi, ставали дедалi холоднiшими.

Уночi мої переважно полювали, вiдсипалися-відлежувалися вдень на грубому шарi сухого листя в захищеному мiсцi. Коли ж на ночiвлю залишалися в лiсi, вкладались, притулившись один до одного. Мої теплi речi були просякнутi важким вовчим духом. Ватянi штани та куртка, як i увесь одяг, були найкращими оберегами в лiсi – звiрi обходили мене десятою дорогою.

Щоправда, влiтку сталася пригода – наступив у малиннику на гадюку. Сам винен – треба було дивитись, куди ступаю. Побачив лише кiнчик хвоста, який зник у травi пiд корчем малини. Вiд зубiв гадюки на литцi залишилися двi цяточки. Просто на них я й зробив надрiз, вихопивши нiж з-за пояса, де його постiйно носив, i висмоктав отруту, спльовуючи її разом iз кров’ю. Нога почервонiла, до колiна набрякла колодою. Мене добряче потрусило, але через два днi все було гаразд. Гадаю, саме тому, що менi закортiло скуштувати одну траву, назви i смаку якої не знав. Пiдкорившись дивному бажанню, наївся гiркуватого зiлля, запив джерельною водою й заснув.