Читати книгу - "Смерть Верґілія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
бо в помилці лише і лише завдяки помилці,
в обійми чиї неминуче потрапляє людина,
ти починаєш шукати
стаєш тим, ким і є —
людиною-шукачем;
бо людина не може не пізнавати марність,
вона має смиренно приймати
всі жахи марності, всіх помилок жахи
і, лиш пізнавши їх, до дна випити їхню чашу
й усвідомити їх —
не задля самотортур, а через те,
що тільки так, жахи пізнаючи й усвідомлюючи,
їх можна здолати,
бо дістатись буття
крізь рогову браму жахів
можна лиш так;
тож людину в обійми беруть обшири сумнівів,
ніби вона вже й не на судні,
хоч і пливе на своїй плинній барці;
тож людину в обійми беруть усе нові і нові обшири
її усвідомлення,
обшири власного «я», що себе усвідомлює,
доля людської душі,
але той,
за ким брама важенна жахів причинилася, —
той дістався порогу реальности,
і незбагненний потік той, у якім він пливе і ширяє,
незбагненність потоку стає за основу знання йому,
бо вона — то плинне зростання душі його,
незавершена незавершеність власного «я»,
яке свою єдність уперто являє,
щойно себе усвідомлює,
в невпиннім зростанні усвідомлює всесвіту плинну єдність,
побачену ним в одночасності, яка, вічно суща,
зводить в один усі обшири, що його обіймають, —
в обшир єдиний першооснови
і, як і він,
береже у собі наше «я», щоб, однак, і воно берегло його
в обіймах душі й усе ж таки обіймаючи душу,
спочиваючи в часі й часи визначаючи,
закону пізнання підвладне й пізнання творячи,
у плиннім зростанні своїм ширяючи,
ширяючи-плинучи у плиннім зростанні й становленні, яке лиш одне
і становить першооснову реальности,
і двоє сяєв, зовнішнє й внутрішнє, злившись водно, такі позамежно могутні,
що ширяння і скутість, свободу й ув’язнення
прозоро-невидима єдність поєднує,
о, непроминуща така і неминуча,
о, така понадміру прозора,
що в непроникно-горішній сфері,
лише оку досяжний, лише часу досяжний,
лише оку і часу відомий,
віддзеркалений в тому й у тому, відсвічений в лику людському, відкритому
й десницею твердою і ніжною до неба поверненому,
долею пещений,
зорями пещений
обітований сяє дарунок немарности —
навіки дарований час, непідвладний випадку,
пізнанню відкрита земна утіха…
І поєдналися втішено сфери у дзюркотливому місячнім сяєві, навік поєдналися сфери землі і неба — втішено, як і подих його, що знову наповнював груди, вертаючись із місячносяйного всесвіту, на втіху йому вістуючи, що ніщо не минулося марно, що сподіяне задля пізнання не сподіяно марно і не могло бути сподіяним марно, бо було неминуче. Надія ще жевріє у незавершенім — у тому, яке годі завершити, а поряд — зовсім квола надія на завершення «Енеїди». Повне надії відлуння земної обітниці лунко відлунює у вірі земній і певності; його наслухає смертний в обіймах земного буття.
Утіха, і віра, і певність, утіха немарности, хоча кришталева габа і не спала з небесних таїн, хоч там і не явився іще жоден образ, не кажучи вже про останній символ; запнутим лишалося око ночі, і власне його не осліпло, і так само лише віддзеркалення і віддзеркалення у віддзеркаленні єднало терени незмірности, так само лише в уявній, зором створеній єдності зливались незмірно роз’єднані тверді небес і землі,
так само стояв він лише на порозі реальности, це був лиш обшир земного запитання, чия теперішність його обіймала, відокремлена від всереальности останньої єдности; і все ж таки це була втіха, і віра, і певність. Пилом холодним сіялось місячне сяйво крізь спекоту нічну, поїло її, але не збавляло, не в змозі себе їй віддати; прохолодно-сліпе відлуння кам’яного мерехкотіння небесного, вписане у спекотливу темінь. О віра людська і певність, ти знаєш: ніщо не сподіялось марно, ніщо і не діється марно, хоч довкола — самі розчарування й нема виходу з нетрощів; о віра і певність, ти знаєш, що навіть тоді, коли зрештою гору нещастя бере, тоді прибуває пізнання і досвіду, прибуває пізнання світу, навіть тоді залишається прохолодно-ясне відлуння невипадковости, якої спроможне добутись діяння людини земне, коли ним неминучість правує, пізнанням накреслена, й коли першим промінням своїм це діяння осяє стихію земну і її стадний сон. О віра, сповнена певности, ти не впала, мов промінь, з небес, а на землі, у душі людській ти народилась із її обов’язку все пізнавати, — то чи не на землі треба цю віру і втілювати, якщо взагалі її можна втілити? Неминуче вершиться завжди у земній простоті; неспинний коловорот запитань повсякчас замикається лише в земній стихії, і хоч пізнавальне завдання нерідко, ба й часто висот неземних сягає, хоч належить йому навіть єднати роз’єднані сфери всесвіту, немає завдання справжнього, яке б не брало початку свого десь на землі, немає завдання справжнього, можливости розв’язати яке не корінилися б десь на землі. Місячним сяйвом залитий, невагомий, як і сам місяць, лежав перед ним тепер світ земний, все людське у собі замкнулося, поринуло в сон невагомий, сховалося в сонних домівках, осіло в собі, усамітнившись від осілих на небі зір; і була тиша світу мов подвійна самотність поміж верхньою й нижньою сферами; бездиханного спокою не порушував ні один голос, не чутно було нічого, лише стиха потріскували сторожові багаття та важко, надокучливо тупав якийсь чатовий, що походжав, то наближаючись, то віддаляючись, довкіл зовнішнього захисного муру; та як прислухатись краще, то видасться, немовби й сюди звідкілясь долинає тихенький відгомін, якийсь супровідний звук, вже й не відлуння, відбите від перешкод, а радше розсіяний погук, поглинений стінами
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть Верґілія», після закриття браузера.