Читати книгу - "Сильмариліон"

чорний дим. Утрачено лік ордам його бестій і демонів, а плем’я орків, створене задовго до того, в земних нутрощах розрослось і розмножилося. Як розповідають, згодом темна тінь накрила Белеріанд; а в Анґбанді Морґот викував собі величну залізну корону і нарікся Королем Світу. На знак цього він примістив на короні Сильмарили. Та, доторкнувшись до тих священних коштовностей, Морґот начорно спалив собі руки, і вони довіку залишилися чорними; а він звідтоді не міг звільнитися від болю, завданого опіком, і від гніву, який викликав той біль. Корони тієї Темний Володар ніколи не знімав із голови, хоча вага її була смертельно обтяжлива. Лиш одного разу він, тайкома, покинув своє володіння на Півночі; та й із глибин фортеці виходив нечасто, а керував своїми арміями з північного престолу. І тільки раз за цілий час існування того королівства Морґот узяв до рук зброю.

Тепер-бо ненависть пожирала його навіть більше, ніж у часи перебування в Утумно, в часи перед приниженням його гордості, й на панування над слугами та на вселення в них зловісної хоті витратив Морґот свій дух. А втім, валарська велич іще довго не полишала його, хоч і обернулася на жах, і тільки наймогутніші, вгледівши його лице, не падали в темну яму страху.

І от, коли стало відомо, що Морґот утік із Валінору, і гонитва не дала жодних результатів, валари тривалий час сиділи в темряві у Колі Судьби, а маяри та ваньяри стояли поруч із ними і плакали; більшість же нолдорів повернулася до Тіріона, й оплакували вони затьмарення свого прекрасного міста. Крізь тьмяну ущелину Калакір’ю з туманних морів напливали імли й огортали його вежі, а свічадо на Міндоні невиразно палахкотів у сутінках.

Тоді зненацька в місті з’явився Феанор і закликав усіх прийти до високого королівського двору на вершині Туни; кари вигнанням з нього ще не зняли, тож він повстав проти валарів. І тому дуже швидко чисельний натовп зібрався, щоби послухати його: пагорб і всі сходи та вулиці, які вели до нього, осяяло світло смолоскипів, що їх кожен тримав у руках.

Феанор був майстром слова, і мова його, коли він того прагнув, разила серця; тож тієї ночі він виголосив перед нолдорами таку промову, яку вони запам’ятали довіку. Несамовиті й люті були його слова, пройняті роздратуванням та погордою; і, почувши їх, нолдори нестямилися. Гнів свій і ненависть Феанор спрямував головно на Морґота, втім, чи не все, що говорив син Фінве, походило власне з брехні бунтівного вали; проте розум промовця потьмарили горе через убивство батька та мука, спричинена викраденням Сильмарилів. Тепер, коли загинув Фінве, Феанор претендував на королівський престол і на владу над усіма нолдорами, а тому зневажив укази валарів.

— Чому, о нолдорський народе, — кричав він, — чому ми мусимо й далі служити заздрісним валарам, котрі не можуть убезпечити від Ворога ні нас, ані власне володіння? І хоча Морґот тепер їхній недруг, але хіба вони не з одного роду? Помста кличе мене в дорогу, та навіть якби вийшло інакше, я би не затримався довше в одному краї з родичами того, хто порішив мого батька і викрав мій скарб. Однак серед цього відважного народу я не єдиний звитяжець. Чи ж не всі ви втратили свого Короля? Та і що у вас зосталось, у вас, замкнених, наче у клітці, тут, на вузькому клаптику суші між горами та морем?

Колись тут було світло, яке валари не забажали дати Середзем’ю, та нині темрява зрівняла всіх. Будемо бездіяльно тужити тут довіку, ставши примарним племенем, що мешкає в імлі, проливаючи марні сльози в невдячне море? Чи повернемося додому? У Куівіенені під безхмарним зоряним небом плюскочуть солодкі води, а довкруж нього простягаються широкі землі, де міг би походжати вільний народ. Там вони лежать непорушно й чекають на нас, котрі через власну глупоту полишили їх. Ходімо звідси! Нехай боягузи охороняють це місто!

Довго він говорив і наполегливо переконував нолдорів рушати за ним, аби, доки не пізно, відвагою завоювати собі свободу та чималі володіння у східних землях; і у словах його бриніло відлуння Мелкорової лжі, мовляв, валари заморочили їм голови і триматимуть у полоні, а тим часом люди правитимуть Середзем’ям. Саме тоді чимало елдарів уперше довідалося про Наступників.

— Прекрасним буде вінець, — кричав Феанор, — хоча до нього проляже довга і трудна путь! Попрощайтеся з рабством! А заразом попрощайтесь і зі спокоєм! Попрощайтеся зі слабкістю! Попрощайтеся зі своїми скарбами! Ми створимо ще більші. Виступайте в путь порожнем, тільки візьміть із собою мечі! Ми-бо підемо далі, ніж заходив Ороме, витриваємо довше, ніж Тулкас: ми ніколи не відступимося від гонитви. Підемо за Морґотом хоч на край Землі! Його чекають війна та невмируща ненависть. Але коли ми переможемо і повернемо Сильмарили, то ми — і тільки ми — будемо володарями незаплямованого Світла та господарями блаженства і краси Арди. Жоден інший народ не витіснить нас!

Потому Феанор дав жахливу обітницю. Семеро його синів негайно пристали до нього й разом виголосили ту саму клятву, і криваво-червоний відблиск смолоскипів ковзнув по їхніх оголених мечах. Вони заприсягнися такою клятвою, якої ніхто не зможе порушити й ніхто не повинен давати, заприсягнись іменем самого Ілуватара, накликаючи Нескінченну Темряву на свої голови, якщо зламають присягу; закликали у свідки Манве, і Варду, і священну гору Танікветіл, клянучись із ненавистю і жадобою помсти переслідувати в усіх сторонах Світу кожного валу, демона, ельфа і навіть іще не народжену людину чи будь-яку іншу істоту, велику чи малу, добру чи лиху, породжену часом до кінця днів, якщо вона посміє взяти, чи привласнити, чи приховати Сильмарили від Феанора та його синів.

Так заприсяглися нолдорські принци: Маезрос, і Маґлор, і Келеґорм, і Куруфін, і Карантір, Амрод і Амрас; і чимало ельфів, почувши страшні слова, злякалися. Бо, коли так виголошують обітницю — однаково, добру чи лиху, — її неможливо зламати, вона супроводжуватиме і того, хто дотримав клятви, і клятвопорушника аж до кінця світу. Відтак Фінґолфін і син його Турґон виступили проти Феанора, і злетіли з уст люті слова, й удруге гнів ледь не вклав мечі в руки братам. Але Фінарфін, за звичкою, лагідними словами спробував погамувати нолдорів, переконуючи їх зупинитись і поміркувати про власні вчинки, доки вони не призвели до непоправного; і з усіх синів тільки Ородрет підтримав його. Фінрод став на бік Турґона, свого приятеля, а Ґаладріель — єдина з-поміж нолдорів ельфійка, котра,