Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

Саме про ці причини й розповідав їм, мчавши поміж Явдохою та Сганарелем, той сивоголовий католицький піп, котрого звали Гнатом Романюком, і він раз по раз підганяв свою кобилку, бо підслухана розмова між домініканцями, що про неї розповів Пилип, збентежила старого священика, і він верстав трудну дорогу без видимої втоми.

Явдоха вела загін по степах навпростець, бо тут була вже місцина знайома, і Гнат Романюк придивлявся до неньки Михайлової, до її владного руху та голосу, до того, як усі слухались її наказів, і думав про незборну силу слов’янського роду, що має таких відважних і розумних матерів.

Поглядали з повагою і кільканадцятеро бравих молодців, що до її загону прилучились, ставних і гострозорих хорватів, сербів та поляків, що гарцювали пречудово (а це вже можна було бачити в сріблі нового дня), і якоюсь дикуватою силою віяло від кожного з них, хоч цього ніхто не помічав, бо такою ж силою дихали й наші козаки.

Один із сербів чи хорватів, отой, котрого поранили в останній хвилі бою, нишком поглядаючи на матінку Михайликову, стиха співав старовремської пісні, і друзі-поляки, і козацтво наше, і Явдоха не все в ній розуміли, але ж мова сербів до інших наших мов така близька, що Явдоха все-таки сприймала спів у всій красі, і звучали слова балканської пісні відгомоном у широкій душі нашої української неньки приблизно так:

…Молить Бога Юговичів мати,

Щоб він дав їй очі соколині,

Та ще й білі крила лебедині…

Стоян Богосав виводив стиха, і дрижав голос — чи від погамованих сліз, а чи від хуткої ристі, і слухали його козаки, і поляки, і серби, слухала і Явдоха сумну пісню, і горе сербської матері, що втратила зразу дев’ятьох синів, краяло неньці щире українське серце, бо ж далі в тій пісні співалося, як вибігли з дому дев’ять удовиць, і дев’ять сиріток, як заридали вони, як заіржали дев’ятеро коней, як дев’ять соколів заклекотали, як тверде старенька мала серце і сльози гіркої не зронила. А вже вранці…

Вранці, як на світ благословилось,

Прилетіли два ворони-круки,

Що в крові їм крила аж по плечі,

Що із дзьобів біла піна капле.

А несуть вони юнацьку руку,

Золота на тій руці обручка, —

Кинули вони ту руку нені…

Хуткою хвилею лягала пісня коням попід ноги, й шугала пісня птахом попід паленіючі на сході небеса, і слухала Явдоха страшні слова про тую синову руку, і думала про долю єдиного сина свого, якому судилось цього ранку вступити в його першу війну, в перший бій, хоч у хлопця вчора про війну не було й гадки, не було її вже й зараз: він слухав та й слухав, і старезна «юначка песма» вливалась йому в душу, і він думав про те, як цікаво жить на світі, коли за одну-однісіньку добу трапляється стільки пригод і стільки людей, — і йому ж нітрішки не ставало сумно від тої пісні горя материнського, котру виводив у тихому українському степу чужедальній сербин Стоян Богосав:

Серце тут напружилося в неї,

З болю серце в неї розірвалось

По синах по дев’ятьох із горя,

По десятім Юг-Богдані сивім…

А коли Стоян замовк, ніхто й слова не зронив там, і один лише Пилип-з-Конопель не думав про матінку з пісні, про її горе, бо ж ні слова з того сербського співу не зрозумів.

50

Попустивши повіддя і про щось замислившись, Пилип-з-Конопель віддався на волю коневі.

Дихав на повні груди.

Вдивлявся в простори України молодий француз, якому любов до цих степів прищепили ще змалку.

Саме сходило сонце, і степ зашарівся легенькими рум’янцями весни, що розцвітали з кожною хвилиною все дужче.

Скільки око сягало, червоніло там усе роздолля, бо саме зацвітав воронець, тонколиста півонія степу.

І по тому червоному полю, мов на яркому полтавському килимі, всюди світили льолями якісь неторканні білаші.

Та що воно таке — француз не знав.

Подумав: чи не гуси пасуться?

А може, зграя голубів чи лебедів упала між червоні квіти?

Та не були то лебеді, а тільки білий катран чи крамба, красовитий родич морської капусти.

Він тільки ріс тоді кущами величезними, завбільшки з козака.

А як він цвів, про те не розповісти й поетові!

Навіть прозаїкові, всіма засобами красного письменства, тої краси не висловити.

І Пилип-з-Конопель, під’їхавши й навіть з коня не нагинаючись, зірвав на високім кущі квітку катрану, понюхав, пожував смачний молоденький паросток і їхав далі та й далі, поглядаючи вперед.

Перед очима виник вільховий гайок, бо земля тут була вологіша, і вже траплялись зарості вільшини. Всюди цвіла черемха, лани жита й пшениці яріли, зачервоніли молоді гречки, зазеленіли городи, чорнобривці вже зацвітали де-не-де, кожному нагадуючи його рідну оселю — і всюди, всюди, — аж ніби холодно ставало від білого цвіту! — скрізь квітувала калина… Починався повільний спуск до тої райської чаші, котру й звали Калиновою Долиною, де лежав город Мирослав, куди так поспішали наші подорожні.

Пилип-з-Конопель, задумавшись, замилувався краєвидом, що заходами трудящої людини ставав дедалі все пишніший, неймовірніший, — це було з’явище з-поміж отих щедрот животвору, в існування яких (шапку перед ними знявши) трудно буває й повірити, хоч і постають вони перед нами вочевидячки, виграють і міняться всіма барвами та блисками, дихають усіма пахощами вологої землі, співають і дзвенять, щебечуть і цвірінькають, прославляючи рідну землю й себе.

І, впиваючись світовою красою цієї препишної й не завше йому зрозумілої (як і де Бопланові, дядечкові його) України, молодий француз про щось таке думав і думав…

А про що ж?

Про катран оцей? Про квітники Парижа? Чи про базари квітів в Амстердамі?

Чи про Кармелу, що слід її з Голландії привів його сюди?

Про що ж він так задумався, цей молодий руанець, огорнений чарами українського ранку?

Та про неї ж таки…

Як вона його зустріне в Мирославі?

Чи пізнає ж? Посміхнеться, може? Чи зрадіє?

Чи здобудеться тільки на холодне й чемне словечко подяки?

І він чомусь подумав про Мамая.

Він шкодував, цей молодий шукач пригод і правди, шукач світової краси, шукач слідів Кармели Подолянки, він шкодував, що з ним немає зараз того чудного й таємничого Козака, щоб саме з ним про все поговорити.

51

А на той час Козак Мамай, на світанку почувши Песикову шамотню в кутку хурдиги, яка