Читати книгу - "Лагідний янгол смерті"

Узвишшя пагорбів, уздовж яких ми йшли, ставали дедалі крутішими й вищими. Інколи я задирав голову й дивився на ці білі ребристі моноліти, загартовані сонцем і вітрами. Навіщо вони тут? Чому вони служать? Якщо природа — це підвалина життя, то ці велетенські камені жодного стосунку до природи не мали. Може, вони, наче гігантські гирі, урівноважували які-небудь Кордильєри на іншому боці землі? У чому сенс існування цих величезних каменів? Чи й не варто шукати в них сенс?

Ми йшли без зупинки годин шість, доки не побачили криницю, грубе коло якої було складене з великих каменів. Коли ми наблизились, я помітив, що навколо криниці солончак був якимось зализаним, тріщин у ньому не було. А сама криниця виявилася дивовижно мілкою — завглибшки не більше півметра. І води в ній було мало — моя рука, застромлена вертикально, занурилася по зап ясток, а тоді наштовхнулася кінчиками пальців на слизьке глинисте дно. Там-таки, у воді, лежала велика — літрова — кружка.

Ми наповнили каністру. Потім умилися, зливаючи одне одному з тієї кружки. Тоді я злякано помітив, що води в криниці вже не лишилося. Коли звів розгублений погляд на Гулю, побачив на її обличчі поблажливу посмішку.

— Заки чай зваримо — ще набереться, — сказала вона, кивнувши на криницю.

У цій місцині було з чого розпалювати багаття. Незабаром ми пили зелений чай. Розмовляли. Мене почало хилити в сон, і Гуля, помітивши це, дістала з баула смугасту підстилку. Я влігся й миттю заснув. А коли прокинувся — був уже пізній вечір. Білі верхівки пагорбів ще освітлювалися невидимим знизу сонцем, але це світло піднімалося дедалі вище і, затримавшись на самісінькій верхівці найближчого до нас пагорба, пішло кудись іще вище, розчинилося в небі.

Я роззирнувся. Побачив Гулю, яка сиділа на підмурі криниці. А потім побачив розпластані на кам'яному схилі моноліту її сорочки-сукні: червону, салатову, зелену, синю і ще дві, колір яких мені важко було розрізнити у темряві, яка запанувала. Поки я спав, Гуля випрала свій одяг.

Я провів руками по джинсах. Подивився на свою футболку. Замислився.

— Ти вже не спиш? — запитала Гуля, повернувшись до мене.

— Ні, — відповів я.

— Сьогодні вночі буде дуже гарне небо.

— Звідки ти знаєш?

— Був напрочуд густий захід сонця, — пояснила Гуля.

Спати мені вже не хотілося і, незважаючи на ніч, що насувалася, моє відпочиле тіло було сповнене бадьорості.

— Гаразд, дивитимемося на небо, — сказав я Гулі й у відповідь почув смішок, який вихопився в неї.

— Ти чого? — запитав я.

— Ні, нічого...

Я підвівся, підійшов до неї.

— Мені сьогодні так добре... — Гуля звела погляд на мене, коли я зупинився перед нею. — Я хочу, щоб мені завжди було так добре...

Я нахилився до її обличчя, поцілував її губи. Будь-які слова здавалися недоречними, і я мовчав.

— Дивись, дивись! — нагло прошепотіла Гуля, тицяючи рукою кудись угору.

Я простежив за напрямком її жесту й побачив комету з вогняним хвостом. Комета ліниво летіла до обрію, але зникла з поля зору, так і не досягнувши його.

Уночі я витягнув руки вперед, і теплий пісок, на який лягли мої долоні, здався мені пухнастим.

34

Сон, який наснився мені під ранок, сповнив тіло такої бадьорості, наче воно щойно-щойно дозріло для справжнього життя.

Навдивовижу легко я підвівся з підстилки. Озирнувшись, побачив ті ж красиві кольорові плями Гулиного одягу, розкладені на схилі моноліту, який здіймався угору. Самої Гулі поруч не було, але її відсутність видалася природною, наче вона була невід'ємною від ритуалу ранку, що приходив для неї години на дві раніше. Мине хвилин п'ятнадцять, і вона з'явиться, несучи в руках чималий оберемок легкого пустельного хмизу, на якому готуватиметься наш ранковий чай. Я б навіть не здивувався, якби вона повернулася, несучи в одній руці мисливську рушницю, а в іншій — забиту лань або молодого сайгака. Щоправда, це видіння вже перетворювало мене на представника третьої статі — слабку дитину, яка потребувала захисту й догляду з боку і чоловіків, і жінок.

Моя енергія потребувала виходу, і я, розставивши ноги на ширину плечей (підкоряючись давно засвоєному від ранкової радіозарядки інстинкту) заходився розмахувати руками. Потім довго присідав, нахилявся у різні боки. І все з однією метою — відчути себе хоча б трішечки натомленим. Але це було не так легко. Енергії наче додавалося після кожного помаху рук. Я припинив зарядку, знову озирнувся. І побачив Гулю, яка вийшла з-за одного з відрогів, які занурювались у землю.

Вона несла хмиз. На ній була салатова сорочка-сукня. Жінка рухалася повільно. Цей легкий етерний жмут сухих гілочок і стебел здавався каркасом для нижньої кулі якоїсь снігової баби. А язики кам'яних відрогів, які накладалися один на одного і зрештою самі собою зникали, на задньому плані виглядали майстерною декорацією до постановки цього, вочевидь, давнього епосу. Епосу, в якому все лишається непорушним: і гори, і пісок, і вродлива казашка в яскравому вбранні. І тільки мандрівник, до якого вона прямує, є чимось непостійним, мінливим — як сільська електроенергія. Краса непохитна, вічна. Лише ті, хто бореться за неї, за володіння нею, — вони гинуть, зникають, губляться в пісках. Моя присутність у цій постановці справляла певний модерністський ефект. Я не боровся за володіння красою. Я взагалі не боровся. Мене врятувала верблюдиця Хатема, і зрештою мене подарували, попередньо в мене ж запитавши дозволу. Подарували красуні Гулі, наче віднині я мусив її прикрашати.

Я подумав, що все це, весь цей нескінченний епос мені вельми до вподоби. Мені навіть хочеться, щоб він справді не закінчувався. Щоб цей світ, у якому ми зараз перебували, яким ми мандрували, пориваючись уже радше до умовної, ніж до реальної мети, залишався моїм світом, красивим, суворим і чимось жорстоким. Щоб цей світ не випускав мене за свої кордони.

Від сірника загорівся хмиз, над яким повис казанок. Гуля скатала свої висохлі сорочки-сукні й заховала в баули. Сонце піднялося над горами. На баул виліз хамелеончик Петрович і завмер, витягнувши шию до неба.

Коли ми випили чаю і розкатали на язиці кілька солоних сирних кульок, попрямували далі звивистою стежиною, яка повторювала криву лінію кам'яних язиків, які ховалися під землю.

Ішли довго, тільки одного разу зробили привал, щоб напитися з каністри води.

Сонце вже сідало, а гірські відроги все не закінчувалися.

І