Читати книгу - "Теорія літератури"

На естетичний бік творів має бути звернена найбільша увага»[178].

В порівнянні з Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською, котрі у своїх теоретизуваннях на теми мистецтва висловлювали цікаві та принципові погляди, Вороний — постать значно меншого масштабу. Однак саме він зробив спробу структурувати новий напрям. Дискурс навколо цієї спроби, яка втілилася в процитованому зверненні і в листуванні з колеґами, досить скромний, але не позбавлений цікавих моментів. Отже, маємо, хоч і в розмитій, м’якій формі, заклики орієнтуватися на європейську літературу, молоде покоління письменників, сучасність і свободу творчості. З одного боку, вперше відкрито прозвучала вимога творити сучасну, незакомплексовану ізоляціонізмом, минулою традицією чи будь-яким політичним покликанням літературу. З іншого — страшне іноземне слово «модернізм» не називалося, хоча в листі до Єфремова Вороний більш відверто окреслював свою мету як спробу «дати щось modern’е»[179].

Мodern’е (сам правопис уже досить красномовний), звичайно, означає щось á la західне, європейське. Водночас той факт, що Вороний наївно розповідає про це саме Єфремову, свідчить про його недостатню чутливість до диференціації напрямів в українській літературі на цей історичний момент. Однак усе це в підтексті, а на поверхні, тобто в самому зверненні, міститься лише м’яко сформульоване відчуття кризи літератури і ще більш м’який заклик якимось чином змінити ситуацію. (Леся Українка й Ольга Кобилянська відчували цю кризу глибше й гостріше, однак відкрито жодна її не діагностувала.)

Криза для Вороного полягала передовсім у тому, що «наш інтеліґент не хоче вже читати нашої книжки, наших поетів. Його естетичний смак, вироблений на кращих літературних зразках європейських (хоча б у перекладах на російську мову), на літературі російській, бридиться ними!»[180]

Ці слова Вороний так само адресує Єфремову, але не публікує відкрито. Власне, навколо альманаху існує два дискурси. Перший — офіційний: саме звернення, опубліковане ЛНВ. Другий — неофіційний: листування Вороного з різними адресатами, де він пояснював свої позиції відвертіше.

Головна особливість офіційного дискурсу Вороного — обережність. У кожному пункті своєї програми він застерігається під надмірностей. Він проповідує не свободу творчості в цілому, а таку свободу, яка б виключала натуралізм, «брутальність» зображення, а також і надмірний естетизм.

Естетизм — осердя платформи Вороного та його «модернізму». Естетизм у європейських літературах другої половини XІX віку виник як антитеза до моралізму домінуючих на цей час реалістичних естетик. Вони — ці естетики — вимагали від літератури дидактичного звучання, морально-соціальної ролі, а від письменника — позиції морального судді суспільства. Відтак література уникала розмови про сексуальність і тілесні стосунки людей. Відхід від такої етичної орієнтації літератури стався найперше у Франції (Флобер, Бодлер та ін.). В Англії його здійснили прерафаеліти, а пізніше Оскар Вайлд. «Естетизм, за визначенням Волтера Пейтера у „Висновках“ до „Ренесансу“ 1873 року, був прямим викликом загальній думці про те, що художник має бути захисником моралі»[181].

У Вороного так само звучить заклик відкинути «заспівані тенденції та вимушені моралі» на користь краси, естетики. Він проголосив себе першим українським митцем-естетом, артистом. «Артист» став критичним псевдонімом Вороного ще в 90-х роках, а естетизм, або артистизм — «найприкметнішою тенденцією культурної свідомості новонародженої епохи модернізму в українській літературі»[182].

Однак у закликах Вороного до укладання альманаху «естетизм» мав тільки привернути «найбільшу увагу»: передбачалося, що є й інші літературні правила, обов’язкові до виконання для українського письменника, які так само мають залишатися в силі. Традиція, від якої треба було відмовитися, не названа автором прямо й безкомпромісно. Так само він прямо не формулює завдання, хоча апелює передовсім до молодого покоління, над яким уже витворювався прозорливо помічений, наприклад, Франком ореол інакшості.

Звернення Вороного виявило глибинну суперечливість. Він не хотів ламати реалістично-моралістичну традицію, а прагнув поряд з нею і навіть на її фундаменті створити щось нове, не маючи достатньо чіткого уявлення про те, яким мало бути це нове.

Найбільш згубною для цього роду «модернізму» була скромність завдань, які ставив Вороний: «хоч трошки», «хоч би клаптик», «хоч з маленькою ціхою». Він хотів принести в українську літературу «блакитне небо», що його треба розуміти як символ краси й свободи фантазії, містики, емоції, або, іншими словами, спробу побудови антипозитивістської естетики, однак не цілісної, а «клаптикової». (Згадаймо, як Леся Українка виправдовувала пориви ins Blau, так само не розшифровуючи цієї формули, і як пізніше ці неясні «облака нового містичного неба» фігуруватимуть у «маніфесті» Остапа Луцького.) Компромісність, бажання з’єднати екстреми й будувати нове, не руйнуючи старого, в майбутньому ставило «нове», тобто «модернізм», під серйозну загрозу недовершеності. Все це дало відповідний результат: повстання проти традицій на цьому етапі не вийшло передовсім тому, що воно не передбачалося, альманах виявився еклектичним, а нове народилося кволим. Модернізм лишився в дискурсі, не перейшовши в художню практику.

Відозва написана в стилі традиційної народницької риторики. Заклики «працювати на полі… письменства» були не просто заяложеною метафорою, вони не залишали сумніву, що поле, яке обробляє селянин, і «поле літературне» становили для Вороного схожі поняття. А кліше «спільна праця» в ім’я «згаданої цілі» нагадувало Франкові заклики до інтеліґенції, тільки «ціль» дещо мінялася. Власне, якщо у зверненні Вороного й було якесь сучасне слово, то його радикалізм нейтралізувався контекстом. У цьому невеликому тексті не просто відлунюють інші (переважно народницькі) тексти, він є своєрідною мозаїкою, зразком інтертекстуальності, де «сильний» народницький дискурс домінує над «слабшим», модерним.

Те, що Вороний прекрасно володів народницьким риторичним стилем, засвідчив його лист до Нечуя-Левицького. Вороний писав до нього в стилі імітації простацької, мужицької бесіди: «Бачите, заходилися коло нового діла, а своєї тями нема, все думка шибає, чи гаразд воно буде, як ми задумали, так от до вас, батьку, за порадою! Зарятуйте і словом, і працею! А задумали ось як…» Далі він в аналогічному дусі переказує вже відоме звернення, завершуючи все словами: «Будь же ласка, не поскупіться та пришліть нам щось з ваших пречудових творів, що як той мед липовий, і солодкі, і запашні, і добрі на вжиток…»[183]

Вправна імітація народницького стилю з усіма його солодкими зворотами дає підстави припустити, що ця мова була для Вороного певною грою, правила якої він прекрасно знав. Але він мав і власний голос, який виявився в листах до Єфремова, Коцюбинського та інших. У них Вороний був відвертішим, прямішим і, найголовніше, чіткіше прояснював свої принципові ідеї. Зокрема він акцентував тему європейських зразків і орієнтацій. Європейська література, на яку орієнтувався Вороний, головним чином вичерпувалася літературою французького й російського символізму:

«…я признаю симболізм і