Читати книгу - "Флешка-2GB"

Ви запитаєте: «До чого тут Франківськ?»

За найвищим рахунком, ні до чого. Проте, гадаю, найвищий час оприлюднити правду. А правда полягає в тому, що простір, зайнятий Франківськом, лежить у зоні т.зв. «активної космогонії». І всі описані раніше геометричні фокуси — лише найнаочніша дещиця незбагненної кількості різноманітних турбуленцій, флуктуацій та деформацій вивільнених місць, що споконвіку відбуваються тут паралельно, одночасно і безперервно. Звісно, збоку (чи то пак ізсередини) цього неможливо помітити. І жодних доказів, окрім опосередкованих, не віднайти. І жодними експериментами не перевірити. Навіть згаданий феномен дежавю не вимірюється ані кількісними, ані якісними показниками.

Зате незаперечним є той факт, що у Франківську кількість тих, хто ходить напопереки, просто вражаюча. І жодні демографічні чинники тут ні до чого. Та й, зрештою, яка різниця, хто і в який спосіб торує паралелі тору (себто бублика) — однаково це тільки паралелі, позаяк меридіанів у тору нема. Яка різниця, хто і в який спосіб трактує Тору (себто пенталог) — однаково вона вміщає декалог, сама вміщаючись у монолог. І що за клопіт з'ясовувати, скільки ангелів-каптенармусів танцює на вістрі голки неодноразово використаного одноразового шприца.

Цікаве тут інше. Людина, яка звикла вважати (через позірну відсутність альтернативи), що людське життя — це щось на кшталт тривалої прогулянки навпростець вулицею Грушевського (див. іще раз мал.1), по суті, а priori погоджується з тим, що вона з'являється нізвідки і зникає в нікуди. Сама по собі ця модель не гірша від безлічі інших. І вже напевно краща від зображеної на мал.2 (де всенький вік людини — лише кружляння тюремним двором довкола клумби, на якій незабудками висаджено гасло: «Слава тюремникам України!»). Але незайво б знати, що ані Грушевський, ані вулиця його імені, ані будь-яка інша вулиця, чи дорога, чи ледь помітна стежина не виникають просто так з нічого на голому місці. І якщо ти здатен своїм убогим зором осягнути лише відтинок між нулем та хрестиком, це не означає, що нічого не було «до» і нічого не буде «після». І нема так, що минуле «не гребе», а майбутнє «не торкає». Бо п'ять квадратних сантиметрів малюнка № 1 — це тільки мізерний шматочок безмежної мапи, на якій не лише твоя вулиця і не лише твоє місто (Франківськ воно, чи Станіслав — діло десяте). І не лише твоя країна, яку ти чомусь вважаєш чужою присадибною ділянкою. На цій мапі ще багато інших шляхів, і багато доріг, і безліч річок, і морів, і кілометри водогонів. І вода в твоєму крані — це та сама вода, що часом проливається з неба дощем. Це та сама вода, що шумує океанським припливом по той бік планети. І це та сама вода, якої вже нема на темній стороні місяця, але в дзеркалі якої тут, під твоїми ногами, в калюжі на Грушевського, віддзеркалюють далекі зірки, котрі насправді зовсім не такі вже й далекі, як про це розповідають у телевізорі винахідники справжньої німецької шинковки, і ти ще встигнеш, навіть дуже поспішаючи до місця, позначеного хрестиком, встигнеш торкнутися їх, ступити на їх поверхню, оселитися на них, може, навіть збудувати дім і облаштувати свою присадибну ділянку, що її з повним правом вважатимеш Батьківщиною, а не малюнком невідомого геодезиста в масштабі 1:100000, усе це реально, повір, тут немає нічого неможливого, а якщо ти надто зайнятий, шмаркатий чи убогий, якщо ти надто тупий, аби бодай уявити, лише уявити подібну можливість, то от тобі проста порада: подивися ще раз на малюнок № 5. Там зображено бублик. Напруж уяву, забудь про космо-диск, віагру і незакінчену середню освіту, уяви собі, що цей бублик достатньо великий. Такий, що тобі цілком комфортно стояти на ньому. Або ж, якщо тобі простіше, уяви, що маленький ти. Це як у казці про Алісу. Як у 3D-анімаційному мультику на каналі «Галичина». Ти зменшився і тепер стоїш на бублику. Це нічого, що довкола звичні будинки і знайомі краєвиди Франківська. їм теж знайдеться місце в твоїй уяві. Та й врешті, хрін з ним, із тим бубликом. Нехай ти просто стоїш посеред вулиці. Позаду — нуль. Попереду — хрест. Зупинятися не можна. Крок уліво, крок управо вважаються втечею — стріляють без попередження. І жодної альтернативи. Але ти спробуй. Спробувати принаймні ти можеш? Згадай тих, хто йде напопереки. Тих, хто тобі давно вже поперек горла. Спробуй і собі зробити крок убік. Один. Пізніше ще один. Може, тобі сподобається. Може, тебе зацікавить, що там далі. Іди. Не бійся. Ніхто не стрілятиме. У них немає зброї — самі понти. А ти іди собі. Ніхто не перешкоджатиме. Обіцяю, буде щораз простіше. Ця методика універсальна і перевірена на людях доброї волі. Вона не дає побічних ефектів. Не викликає алергії та фізичної залежності. Забезпечена сертифікатами в багатьох країнах світу. Ти почуєшся цілком по-новому. Ти, головне, рухайся. Не зупиняйся. Дихай глибоко…

Ідеш? Ай, молодця! Як кажуть у твоїх улюблених фільмах: «Нумо! Давай! У тебе получицця!» Та йди вже, йди, нізачот, ужос нах.

Станіслав: туга за несправжнім

Будь-яку схожість із реальними людьми та подіями слід вважати невипадковою

1. Виправдання письма

Існування мови є рудиментарним. Вона давно втратила всі свої звичні функції, понадто — комунікативні, а різке зростання семантичної ентропії сьогодні робить цю рудиментарність остаточною.

За дивним шаблоном підручника біології поруч із рудиментарністю з'являються й атавізми: повертаючись до власних першооснов, мова знову постає простою акустичною лінеарністю.

Тож неможливо уникнути докорів сумління, беручись за stylus, перо, авторучку, сідаючи за друкарську машинку чи — гірше того — за комп'ютер.

Будь-який текст виявляється палімпсестом.

Будь-який текст тяжіє до комплетної тавтологічності.

Найзмістовнішим видається найбезсенсовніше: «мова мовить про мову», «свобода свобідна висвободжуватися», «кожне суще є як суще в хотінні», «несправжність несправжнього несправджується».

A propos, ця несправжність дає мені шанси до виправдання. Адже текст — лише імітація мови, намарні спроби зафіксувати згадану вже лінеарність у графічних площинах.

Лінеарність тексту позірна — завжди можна повернутися до щойно прочитаного.

Текст належить візії.

Мова належить звучанню.

Звучання є прообразом ріки, в котру не ступиш двічі. А текст — лише зображення ріки. Його вода мертва. В таку воду можна вступати скільки завгодно, принаймні вдруге — напевно:

«Існування мови є рудиментарним». А отже, якщо вірити філософам, рудиментарним