Читати книгу - "Фараон"

— Нам, донькам Іуди, не можна носити нескромні убрання.

— Ні танцювати, ні співати?.. Нащо ж ти того вчилась?

— Наші дівчата й жінки танцюють наодинці, щоб скласти хвалу богу, а не для того, щоб сіяти в серцях чоловіків вогнисті зерна пристрасті. А співаємо… Зажди, пане мій, я тобі заспіваю.

Сара підвелася з лави й пішла до будинку. Незабаром вона повернулась назад. За нею несла арфу молода дівчина із зляканими чорними очима.

— Що це за дівчина? — спитав царевич. — Чекай, де я бачив цей погляд?.. Ага, коли я був тут востаннє, це перелякане дівча придивлялося до мене з-за кущів…

— Це моя родичка й служниця Естер, — відповіла Сара. — Вона живе в мене вже місяць, але боїться тебе, пане, і тому завжди тікає. Може, вона й справді колись придивлялася до тебе з-за кущів.

— Ти можеш іти, дитино, — мовив царевич до остовпілої дівчини, а коли та зникла за деревами, додав: — Вона також єврейка? А той сторож твоєї садиби, який теж дивиться на мене, як баран на крокодила?

— Це Самуїл, син Єздри, теж мій родич. Я взяла його замість негра, якого ти, мій пане, відпустив на волю. Адже ти дозволив мені вибирати собі слуг?..

— Звичайно, дозволив. Напевне, наглядач за слугами теж єврей, бо в нього жовта шкіра і дивиться він так покірливо, як не зможе жоден єгиптянин.

— Це Єзекіїл, — відповіла Сара, — син Рувима, родич мого батька. Він не подобається тобі, мій пане?.. Це все вірні твої слуги.

— Чи подобається він мені? — мовив похмуро царевич, барабанячи пальцями по лавці. — Він тут не для того, щоб мені подобатись, а щоб пильнувати твоє майно… Зрештою мене ці люди зовсім не обходять. Співай, Саро.

Сара сіла на траві біля ніг царевича і, взявши на арфі кілька акордів, заспівала:

— «Де той, хто не має турбот? Де той, хто, вкладаючись спати, сказав би: цей день я провів без смутку? Де людина, яка, лягаючи в труну, сказала б: життя моє минуло без страждань і тривоги, як погожий вечір над Йорданом?

А скільки є таких, які щодня хліб свій обливають сльозами, а дім їхній повен зітхань.

Плач — це перший поклик людини на цій землі, а стогін — останнє прощання. Повна страху, входить вона в життя, повна жалю, лягає на вічний спочинок, і ніхто її не питає, де вона хотіла б залишитись.

Де той, хто не знає гіркоти життя? Чи це дитина, в якої смерть забрала матір? Чи немовля, що в його матері голод висмоктав груді раніше, ніж воно встигло прикластися до них устами?

Де людина, яка впевнена в своїй долі і сміливо зустрічає завтрашній день? Чи це той, хто, працюючи в полі, знає, що він не владен послати на нього дощ або заступити дорогу сарані? Чи купець, який віддає багатство своє на волю вітрів, які дмуть невідомо звідки, а життя довіряє хвилям над безоднею, що все поглинає і нічого не повертає?

Де людина без тривоги в душі? Чи це мисливець, що женеться за прудконогою сарною, а натрапляє на лева, який глузує з його стріл? Чи воїн, який іде в бій, щоб здобути славу, а знаходить ліс гострих списів та бронзових мечів, щоб зчервонити їх своєю кров’ю? Чи це великий цар, який під пурпуром носить важкий панцир, недремним оком стежить за підступами заздрісних сусідів, а вухом ловить шелест завіси, щоб у власному наметі його не захопила зрада?

Через це серце людини завжди і всюди сповнене, смутком. В пустелі загрожують їй лев і скорпіон, в печерах — дракони, поміж квітами — отруйна змія. При сонці зажерливий сусід міркує, як захопити її землю, вночі хитрий злодій намацує двері в її комору. Змалку людина безпорадна, на старість. — немічна, в розквіті віку оточена небезпеками, мов кит водяною безоднею.

І тому, о боже, творець наш, до тебе звертається змучена людська душа. Ти привів її в цей світ, де стільки пасток, ти вселив у неї страх смерті, ти перетяв усі дороги спокою, крім тієї, яка веде до тебе. Як дитина, що не вміє ходити, хапається за одежу матері, щоб не впасти, так нещасна людина волає до твого милосердя і шукав порятунку від непевності…»

…Сара замовкла. Царевич замислився і трохи згодом мовив:

— Ви, євреї, похмурий народ. Якби в Єгипті вірили так, як навчає ваша пісня, ніхто не сміявся б на берегах Нілу. Вельможі поховалися б зі страху в підземеллях храмів, а простий люд, замість того щоб працювати, втік би в печери й там чекав би від бога милосердя, якого так і не дочекався б.

Наш світ зовсім інший: в ньому все можна мати, але все треба здобути самому. Наші боги не допомагають легкодухим. Вони сходять на землю лише тоді, коли герой, що зважився на якийсь надлюдський, подвиг, вичерпає всі сили. Так було з Рамзесом Великим, коли він кинувся сам на дві з половиною тисячі ворожих колісниць, у кожній з яких сиділо по три воїни. Лише тоді безсмертний батько Амон подав йому руку і довершив розгром ворога. А якби він не боровся, а чекав на милосердя вашого бога, вже давно на берегах Нілу єгиптяни ходили б лише з цебром і глиною, а нікчемні хетти — з папірусами й киями.

Тому, Саро, швидше твої чари, аніж твоя пісня, розвіють мою журбу. Якби я жив так, як вчать єврейські мудреці, і чекав на допомогу з неба, вино тікало б від моїх уст, а жінки — від моєї оселі.

І, звичайно, я не міг би тоді бути наступником фараона, так само як мої рідні брати, з яких один не може пройти по кімнаті, не спираючись на двох рабів, а другий лазить по деревах.

Розділ п’ятнадцятий

Другого дня Рамзес послав свого негра з наказами до Мемфіса, а близько полудня звідти до маєтку Сари приплив великий човен, повний грецьких воїнів у високих шоломах і блискучих панцирах.

За командою, шістнадцять греків, озброєних короткими списами й щитами, вийшли на берег і вишикувалися у дві шеренги. Вони вже були готові рушити до будинку Сари, коли їх затримав другий посланець царевича, який наказав воїнам зостатись на березі і тільки їхнього начальника Патрокла запросив до наступника трону.

Воїни лишились на місці й стояли нерухомо, мов два ряди колон, оббитих блискучою бляхою. За посланцем пішов Патрокл у шоломі з перами і в пурпуровій туніці, на яку