Читати книгу - "Імперіум"

не можна вилікувати не лише через те, що цьому заважає тропічна волога, а передусім через уже зазначене ним недостатньо поживне харчування. Якщо йому дозволять, втрутився голосно Лютцоу, це ж просто нісенітниця, бо, скажімо, на його прикладі кожен може переконатися, що його незчисленні недуги і хворості, які він роками не міг подужати в Німеччині, тут завдяки дотриманню кокосової дієти одна до одної зникли.

Щойно зайшла мова про кокосові горіхи, молоді люди на ліжках почали соватися, виринати зі свого сутінкового стану і раптом побачили перед собою Авґуста Енґельгардта in natura, його худа, суха постать була відома зі світлин, опублікованих у різноманітних газетах, саме через нього вони й вирушили в мандри; гомін упізнавання прокотився коридорами, а один заледве повнолітній юнак зі Швабії почав вигукувати, що це ж Спаситель, юна панянка піднялася зі свого ложа, ступила кілька невпевнених кроків до Енґельгардта, впала перед ним на коліна, схопила за руку і розпласталася на підлозі під ошелешеними поглядами інших, погладжуючи його ступні, а Енґельгардт надзвичайно замислено дивився на неї.

Оце так, мурмотіли Вінд і Лютцоу, підводячи дівчину, а Галь, котрий, незважаючи на абсурдність сцени, не міг стримати задоволену посмішку, твердою рукою скерував Енґельгардта назад у вестибюль готелю, де директор Гельвіґ коротко повідомив, що Енґельгардт має тут на місці й без зволікань відшкодувати витрати, спричинені цими божевільними. Енґельгардт глибоко замислився, посмоктуючи великого пальця. Губернатор Галь склав долоні дашком під своїм носом і сказав, хай там як, але цілком можливо, що певні борги Енґельгардта перед королевою Еммою можна переглянути, оголосивши копру, вироблену на його плантації, позикою під заставу. Гаразд, дуже добре, він підпише всі папери, пробурмотів наш друг, так, він на все готовий, але весь цей жахливий натовп треба відіслати звідси, він узагалі не хоче мати з ними нічого спільного, всіх їх треба відправити назад до Німеччини, його коштом. Це справді було б найрозумніше, відгукнувся губернатор, швидко підрахувавши, що ціна квитків на корабель для приблизно двадцяти п’яти персон загалом становила би близько дванадцяти тисяч п’ятисот марок.

Зійшлися на тому, що, по-перше, аби відправити навіжене юнацтво назад на батьківщину і відшкодувати всі витрати, Енґельгардт на подальші роки віддає своє виробництво під заставу, а по-друге, можливих майбутніх адептів ордену Сонця лише тоді допускатимуть на борт ллойдівських пароплавів, коли вони будуть у змозі довести, що мають достатньо коштів для повернення назад у райх із земель протекторату.

А Енґельгардт зобов’язується більше не розсилати рекламних листів з описом Нової Померанії як райського саду на землі. Найкраще взагалі більше не писати ніяких листів. В Енґельгардтовому вусі тріщало й шуміло, він неначе перебував під водою, мовби його накрив океан. Він знову запхав великого пальця в рот. Лютцоу під час цього брудного підкилимного торгу стояв трохи осторонь, несамохіть пошкрябуючи кутикулу.

Згодом губернатор Галь сам стояв під водою, намилюючись без усякого задоволення під теплими краплями душу, який наказав установити після переселення в нову столицю, бо надавав перевагу струменям води згори, а не дурному лежанню у ванні. Після того, як двоє ненормальних нарешті забралися, він розпакував конверт із офіційним листом, що вже тривалий час носив із собою, сподіваючись прочитати гарні новини (документ надійшов із нового берлінського бюро його друга Вільгельма Зольфа, призначеного тим часом головою Імперської служби колоній), але натомість мусив проковтнути три сторінки пекучих рядків — що там, під його егідою, відбувається? — місцева преса повідомляє про Нову Гвінею лише те, що у протектораті процвітає лібертинаж, що його населяють виключно голі німці, які справляють нескінченні оргії, харчуються квітами й метеликами; якщо Галь має намір зберегти за собою вельми добре оплачуваний пост (Зольф каже це йому як друг) і не жадає опинитися в якійсь не вартій і згадки конторці Імперської служби колоній десь на задвірках Берліна, то stante pede мусить попіклуватися про те, щоб ця розпуста врешті скінчилася (і він, Зольф, навіть не намагатиметься пом'якшити сказане). Лише кілька крапель із душу впали на голову Галя, він устиг спінити запахущий, але й трохи гидкуватий шампунь, і вода закінчилася, Галь, напівосліплий і мокрий, так і стояв у губернаторському душі; здолавши напад люті, він опанував себе і зрозумів, що саме потрібно зробити. Того ж вечора Енґельгардт і Лютцоу вирушили на човні назад на Кабакон; під жовтогарячими спалахами сутінкового неба вони мовчали, але не так, як це відбувається між друзями, коли кілька годин можна не говорити, але з усвідомленням, наче щось розбилося і його вже ніяк не можна склеїти. Кілька разів Лютцоу намагався порушити мовчанку за допомогою поетичних рядків про чарівливі хмарні каскади в небі, повернути на обличчя свого друга усмішку, проте Енґельгардт не відгукувався на це, вважаючи en passant висловлене зауваження про перебіг візиту до Рабаула лише педантичним і дратівливим закидом йому особисто.

Після того як вони вже прибули на острів, Енґельгардт не дозволив другові сісти за піаніно, влігся на ліжко, а потім, коли гучне хропіння віртуоза наповнило їхній спільний будинок, ще довго, посмоктуючи великого пальця, дивився на стелю, наче ні про що не думаючи, але насправді вчепившись в одну думку, яка дорівнювала палаючому мене текел перес (чи уроборосу, змію, котрий намагається проковтнути власний хвіст), і замислився про загальне буття світу та про існування нескінченного космосу, що огортає все суще.

Він знову бачив те вогненне колесо, яке ще в далекому дитинстві показувала йому мати, коли він був ще маленьким хлопчиком, як воно, обертаючись навколо своєї осі, з'являлося на стелі будинку, а в нього не було подушки, щоб притиснути її до очей, і він зі стогоном страху закривав обличчя долонями. Йому являлися звірі, могутні звірі, родичі декартівського генія зла, погляд котрого був таким невимовно жорстоким, що Енґельгардт зіщулився від жаху, шукаючи прихистку в найтемніших куточках власного Я. Звірі, чиї жахливі імена він навіть не наважувався промовити, відразливі істоти, ті, кого звали Гастур і Азатот, сичали й шипіли йому, що людство — це найменша, найнезначніша, цілковито несуттєва мізерія універсуму, доля якої — з'явитися і знову зникнути, непоміченою й неоплаканою. Лютцоу, котрий би взагалі такого не зрозумів, спав собі далі й не прокинувся навіть тоді, коли Енґельгардт перед світанком схилився над ним, роздумуючи,