Читати книгу - "Останнє бажання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Неподалік від дачі Хрущова на вулиці Овруцькій тоді ще стояв той одноповерховий особнячок, над дверима якого була кам'яна голівка жінки в короні й намисті, яким малий Іван милувався ще в ранньому дитинстві. Ірочці також дуже подобалася та жінка. Іван згадував, як ходив із яру дивитися на цей особнячок. І саме в ньому багато років жила знайома Івана. Письменник Іван Івак не може знайти слова, якими би можна було означити статус тої жінки для нього. То не була його коханка. Іван ніколи не зраджував Любі, хоча іноді захоплено дивився на різних жінок. Подруга? Знайома? Муза? Прекрасна дама? Жодне не підходить до тої жінки, яку звали Вірою. Коли маленька Ірочка вперше побачила її у сквері біля дачі Хрущова, вона спитала:
— Тату! Це дядя чи тьотя?
Тоді ще «тьоті» дуже рідко носили штани. Люба ніколи не носила костюму зі штанами, хоча полюбляла модно одягатися і мала знайому швачку. А Віра не виглядала модницею, але Іван не пригадує її у спідниці. В неї було пишне русяве волосся, коротке як для жінки і довге як для чоловіка. І голос у неї був низьким як для жінки і високим як для чоловіка.
Як Іван і Віра познайомилися? Віра сказала, що вони були знайомі завжди, але він того не пам'ятав. По скверу назустріч Іванові бігла гарна руда собака породи колі. Іванові здалося, що вона от-от стрибне на нього, торкнеться передніми лапами плечей. Він мимоволі відсторонився, а хазяйка прокричала:
— Вальтере, обережно!
Іван здригнувся.
— Це — «він»? — здивовано спитав Іван хазяйку про стать колі, бо ж усі руді красуні, яких він зустрічав раніше, завжди підпадали під ознаку «вона» і мали жіночі імена.
— Це — «він», а це… а це Іван Івак! — вигукнула Віра. Вона розповіла, що впізнала Івана, тільки-но він заговорив, хоча й минуло... ой, чи не тридцять п'ять років, бо вчилася з ним в одній школі. Іван здивовано глянув на Віру: не було в нього такої однокласниці! А Віра називала імена однокласників та імена і по батькові вчителів, і Михмиха згадала, і Комуну Іллівну, і навіть Малку Мордухівну. Сказала, що вчилася в їхньому класі недовго, лише півроку, бо її батько був у Києві на вищих курсах командирів, жив у тітки в цьому ж будинку з голівкою, в якому зараз живе вона. Тут, в Києві, його й заарештували, бо був тридцять сьомий. Так, здається, була в класі, де вчився Іван, учениця Віра, яка хутко зникла, не встигнувши подружитися з класом.
— Саме з цього дому його й забрали, — Віра показала на особнячок з голівкою, — а я опинилась у дитячому будинку.
Іван уникав спілкування із родичами жертв репресій. Завжди здавалося: вони зараз схоплять за горло і кричатимуть в обличчя: ах ти, кате, занапастив наші долі! Він намагався не підтримувати контактів із тими, хто сам або чиї батьки постраждали або в тридцять сьомому, або вже після війни, в сорок восьмому-сорок дев'ятому. А вони вперто виникали на його шляху. І от зараз ця Віра. Але з Вірою все сталося не так. Під час їхньої першої прогулянки по скверу вони розмовляли, як давні знайомі:
— У моєму житті було все! Ти знаєш, що ми з батьком і з мамою бували там? — і Віра вказала на зелену огорожу дачі Хрущова. — Ми бували в гостях у наркома, який жив там до війни! Не знаю, що там мав Хрущов, але в наркома були фазани, цесарки, павичі! Я ще спитала тата: як це так, у червоного командира дім як у дореволюційного пана? А буквально наступного дня тата забрали.
— І він не повернувся?
— Ні. І нарком невдовзі зник. Кажуть, наркому всі зуби вибили, перш ніж знищити.
— Щоби знав, як жити по-панськи, коли люди жили в ярах у халабудах, замалих і для вашого пса, Віро.
— Ми на ти, Іване.
Вони з Вірою ніколи не домовлялися про зустріч. Але Іван мав звичку сідати на тролейбус № 4, їхати до кінця, прогулюватися по тому скверу, який він полюбив іще коли жив у яру. Їхав обдумувати нові сюжети своїх творів, за новими думками, і зустрічав Віру.
Іноді вони бачилися 2–3 рази на рік, а були роки, коли не бачилися взагалі. Але неодмінно зустрічались, як старі друзі. Спершу у Віри був Вальтер, потім його вже не було. Коли Іван спитав, куди подівся рудий пес, Віра не відповіла. Вона мала звичку не відповідати на питання про її життя. Мовчати, навіть коли Іван питав удруге. Втретє він уже не питав.
Віра не мінялася, хоча вони з Іваном зустрічалися протягом багатьох років. Її не можна було назвати гарною. Але вона завжди була молодою, а вірніше, невизначеного віку. Завжди рум'яні щоки, завжди гарні зуби, завжди привітна посмішка. І завжди коротко підстрижене густе русяве волосся, що його не брала сивина. Та жінка ніби демонструвала зневагу до жіночих принад. Він не пам'ятає її грудей, хоча чоловіки не можуть не глянути туди. На Вірі завжди була якась сорочка вільного крою і хустка чи шалик на шиї. І штани. Та жінка ніколи не викликала ніяких чоловічих зацікавлень. До неї тягли якісь інші сили.
— Чудовим є твоє оповідання «Загублений київський скарб», — сказала одного разу Віра. І навіть затягла його до своєї кімнати в домі з голівкою, попросила підписати той часопис, де було надруковано його оповідання, про яке критика не сказала жодного доброго слова. А Іван не запам'ятав, якою була її кімната. Скільки він мріяв потрапити всередину того будиночка, скільки міркував: а як там усередині, а потрапив — і все забув.
Письменника Івака критика ніколи не хвалила за стиль чи за мову. Лише за вірну ідеологію, за віру в перемогу
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє бажання», після закриття браузера.