Читати книгу - "Останнє бажання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Двадцятиріччя від середини 60-х до середини 80-х, поки Люда не захворіла, було двадцятиріччям суцільних родинних застіль. Люба дуже полюбляла свою роль господині привітного дому. Іноді до них приходили свати зі Святошина. Сват був вередливий, не їв нічого з того, що готувала дружина. Але Любині наїдки поглинав, не чекаючи, щоби наклали йому в тарілку, підсуваючи до себе миску з вінегретом, призначену для всіх. Приходили Валерій з Мариною, і набирали їжу в каструльки з собою, і Люба пхала їм повні торби, як колись Вальтер Фальке з Ельзою пакували торби для Іванка з Марією в окупованому Києві. Бо ж Марина, як жінка майбутнього, принципово нічого не готувала, і Валерій підтримував її нехазяйновитість, намагаючись отримати послуги з хатнього господарства то від матері, то від тещі. Також до гостинної квартири в сірому будинку іноді приходив у гості брат Ілля з родиною. Іванові запам'яталося, як одного разу Ілля спитав брата:
— У тебе нема якоїсь дохідливої книги про Велику Вітчизняну?
То було дивне запитання з вуст Іллі. Він став добрим теслею, замість Івана. У нього були золоті руки, як, зрештою, і в їхнього батька. Ілля Івак, на відміну від Захара, все-таки вмів говорити і знав більше двох десятків слів. Але книжок він не читав і в домі не тримав. Хоч іноді висловлював якісь такі думки, які могли би прикрасити чиюсь книжку. Якщо, звісна річ, писати чесну книжку.
— Навіщо тобі? — спитав Іван.
— У школу до молодшого запросили. Розповісти про війну, щоб виховувати молоде покоління.
— Ти ж був на війні живцем, то навіщо тобі книжки, написані тими, хто на війні не були?
— Я був на справжній війні. Якщо я почну про неї розповідати, то мені піонери не подарують квітів. Я тобі кажу: дай книжку про війну.
— То відмовся! Навіщо тобі казати неправду?
— А навіщо ти пишеш неправду? — спитав Іван.
— Я пишу не те щоби неправду, а дійсність у її історичному розвитку. А правда справді буває неоковирна. І недоречна. Ми ж не пишемо про те, як ходили в туалет! — в Івана чомусь вигулькнула цитата з Василя Правди.
— А обісцяним сидіти в окопі — це тобі як? — несподівано гучно закричав Ілля, аж люстра захиталась, — а вийти посцяти з окопу, то підстрелять, і не німці, а свої!
Іван пішов до кабінету пошукати радянську книгу про війну для Івана.
В їхню квартиру в сірому домі приходила й Галина Івак разом із Лесиком. Це було дивовижно, але мати водила Лесика до музичної школи, і віддала його до загальноосвітньої з поглибленим вивченням англійської, де влаштувалася технічкою. І домовлялася з учительками про добрі оцінки, щоб заохотити хлопця, який без того вчився пристойно. І всіляко дбала про його культурний розвиток, водила його по театрах, щоправда, сама завжди куняла на спектаклях в опері чи в українській драмі. І Лесик вступив до університету на денне відділення та успішно закінчив його. Ілля так і лишився із сімома класами, а Іван вимучив українську філологію на заочному, коли ще працював в органах. Мати дуже пишалася своїм молодшеньким, і не давала йому одружитися, мовляв, він усім зобов'язаний їй, яка народила його за таких тяжких умов і сама піднімала його без батька, який загинув на війні.
Не буду переповідати всі історії родини Іваків: і правдиві версії, які мені відомі, і ті, що брехливо озвучувалися про людські очі. Я не потягну сюжету «Брати Іваки», хоча такий сюжет має право на правдиве втілення. Скажу лише, що всі Іваки поступово вибралися з яру, оселилися на пагорбах Стольного граду. Мати померла ще за Союзу в один рік із Любою. Ілля помер уже після розвалу. Він дуже обурювався, що перестають шанувати Велику Вітчизняну, як це було раніше, і він, учасник бойових дій, скоро візьме автомат, щоби стріляти в нову владу. Лесик живий, але так і не одружився. Їхні долі не мають великого значення. Принаймні для цієї оповіді.
А що має значення для цієї оповіді? Невже тільки те, що чоловік, який був справним катом, а потім став таким-сяким письменником, який написав оповідання «Кат», перекладене всіма мовами соціалістичного табору, кого на роботі у видавництві називали товариш Вердуґо, любив дружину, любив сина, зворушливо любив дочку?.. У Івана була одна загадкова знайома, яка є важливою для цієї автобіографії. Я не можу не згадати про неї.
Коли Ірочка навчалась у молодших класах, вони з батьком полюбляли ходити на прогулянки на вихідні. Вони гуляли Андріївським узвозом, коли на ньому ще не було централізованої торгівлі сувенірами, а в замку Річарда мали житло звичайні кияни. І виходили на пагорб київського дитинця ще до того, як подвір'ями вулиці Великої Житомирської проклали паркову алею для туристів.
— Ходімо туди, де ми ще не були! — радісно кричала Ірочка, коли ми виходили з нашого сірого дому на прогулянку. І вони сідали на тролейбус № 4 і їхали на Лук'янівку, і він показував їй той яр, де народився. В сімдесяті в яру ще жили люди, хоча всі Іваки звідтіля вже повибиралися. Серед знайомих лишався лише одноногий Гоша, який за будь-якої влади жебракував на сходинках храму Покровського монастиря. І Ірочка дивувалася, як тут узагалі можна жити? А Іван пишався, що його діти вже росли не в яру. А потім батько показував дочці паркан, який за часів її дитинства ще був міцним і загадковим, і в ньому навіть не було щілини, куди можна було би зазирнути, аби побачити ті старовинні будинки, що їх ховала глуха зелена огорожа.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє бажання», після закриття браузера.