Читати книгу - "Танець білої тополі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– В кіно йдеш? Ні? Та ти, Черкасе, як з неба звалився! Не знаєш, що до нас кіноустановка приїхала? «Щорс» називається. Сьогодні в школі будуть показувати кіно «Трактористи».
– А що таке чорс? – Левкові нарешті вдалося вставити і свої п’ять копійок у безперервне Арсенове сабаніння.
Арсен зареготав.
– А щоб тебе п’яна качка копнула! Чорс… Ой тримайте мене, бо лопну. Ну ти й туман, Левку! Геть відстав від життя у тому Холмі. Не чорс, а Щорс. І не що, а хто. Щорс – комдив Червоної армії, герой громадянської війни. Це по-перше. А по-друге, кіно про трактористів мусять подивитися всі. А чого всі? Бо скоро у нас буде колгосп, а в колгоспі будуть і трактори, і трактористи. От! Ну, трактористом ти не станеш – це факт, але роботу ми тобі знайдемо. Ти ж у нас грамотій, а комсомолові грамотна молодь потрібна. От і послужиш – як не руками, то головою. Падай за мною на ровера, і вперед до світлого життя!
Після фільму в клас хутко внесли стола, винесеного на час перегляду. На нього поставили скляного графина і дві склянки. За столом розмістили два стільці. На один сів Платон Репета – у святковій маринарці, новому картузі і старих кирзяках, на другий – молодий чоловік у чорній шкірянці, штанах-галіфе і юхтових чоботях. Платона Левко добре знав, бо той колись частенько приходив до брата, якийсь час навіть на вечорниці разом з Тимошем ходив. Чоловіка, який сів поруч з Платоном, бачив уперше – вочевидь, приїжджий. Репета суворо оглянув кімнату, постукав олівцем по графину.
– Товариші! Тільки-но ви у фільмі побачили, як працюють трактори на колгоспних полях. Скоро і в нас буде колгосп, і таких залізних коней нам дадуть багацько. Ми пошлемо комсомольців на курси трактористів, де вони навчаться їх водити. А тепер розпочнемо збори. На порядку денному – створення нашої сільської первинної організації всесоюзної ленінської комуністичної спілки молоді України.
Чоловік поруч з Репетою виявився представником із району. На відміну від Платона, він говорив довго. Сказав, що в селі буде українська школа, скоро збудують також клуб, у якому молодь буде співати, показувати вистави. Комсомольці ж – це ті, хто має бути в перших рядах борців за нове, вільне і справедливе життя, за квітучу радянську Україну, яка нарешті возз’єдналася і простяглася від Дніпра аж до Західного Бугу. Щоб стати членом ВЛКСМ, треба вивчити статут і скласти іспит. Але сьогодні, на цих перших зборах, не буде жодних формальностей, бо треба скоріше створити організацію і братися до роботи з перетворення села. А статут можна й опісля виштудіювати – це справа не така нагальна.
Платон зачитав список бажаючих стати комсомольцями. Левко аж зі стільця скочив, коли наприкінці почув і своє прізвище. Як? Він же нічого не говорив! Та Платон і не запитував. Талірчик щосили штурхонув його у плечі:
– Ти що, проти того, щоб у нас було нове життя? Не хочеш бути разом з усіма? А хочеш, то сиди й мовчи!
Левко сів. А й справді, чого це він? Люди хочуть кращого життя, а він хіба ні?
Проголосували за всіх разом – тихо й одностайно. Обрали секретаря, актив і агітбригаду. Левкові доручили завідувати хатою-читальнею. Але спочатку, сказав новообраний секретар Платон Репета, треба буде зібрати книжки для неї – щось виділить район, а щось можна буде пошукати й на місці, треба потрусити буржуїв. А в світлому майбутньому у Старолісах збудують не тільки клуб, а й бібліотеку.
9З наплічником за спиною, валізою в одній руці і монітором від комп’ютера у другій Ніка стояла біля ліфта і ковтала сльози. Піднімати догори лапки і здаватися вона, звісно ж, не збиралася. Але зараз сили були нерівні. І «випадати» з вікна аж ніяк не входило у її плани, принаймні найближчі. Та й ота весела фігня у пігулках… Вона таки була в її старенькому буркотливому холодильнику. Якби викликала міліцію… Але звідки ж вони все про неї знають? Хтось розказав чи самі стежили, ходили слідом, прослуховували, вишукували дані? Бр-р-р… Як гидко! Треба зачекати, зібратися на силі і знайти тимчасове пристанище. Втім, шукати його, здається, і не треба – вона давно знає його як свої п’ять пальців.
Цей покинутий і забутий дворик уже два роки муляв їй очі. Якщо точніше, то спостерігала за ним Ніка значно довше – відтоді як оселилася у квартирі Нати Улянівни. З вікна сьомого поверху його видно, як театральну сцену з високої гальорки. Невеличкий допотопний будиночок з підсліпуватими вікнами, поділеними на квадратні шиби, облущеними підвіконнями і сірим, місцями прогнутим дахом, дуже відрізнявся від свого новенького сусіда ліворуч (це від його господаря Ніка колись врятувала нещасного цуцика і подарувала однокласниці) і тим більше від двоповерхового котеджу праворуч – пофарбованого у салатно-зелені кольори, з темно-зеленою ґонтовою покрівлею, арковими вікнами, квітниками і стрункими туями на подвір’ї.
Здавалося, ця розвалюшка, зведена ще за царя Гороха, якимось чином загубилася у часі й випадково залишилася тут, у місті, яке наступало на неї з усіх боків. У дворику всього три дерева – дві яблуні біля самих стін і висока груша позаду будиночка, клаптик асфальту перед дверима, купа піску на притоптаній траві, з якого раніш діти постійно щось ліпили і будували.
Зазвичай вранці з дверей повагом випливала повнувата кругловида молодиця, слідом за нею випурхувала ціла зграйка голосистих смаглявих дітлахів, за ними вискакував рудий кудлатий сенбернар. Жінка мало не щодня розвішувала білизну на мотузці, простягнутій між двома деревами. Діти з вереском бігали навколо будиночка. Собака з гавкотом або втікав від них, або наздоганяв їх. Узимку дерева біля будинку обліплювали ворони. Мабуть, їм було тут чим поживитися.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танець білої тополі», після закриття браузера.