Читати книгу - "Облога Белза"

 — Почекай, невірна собако! У мене тисяч на п'ять більше. Навіть якщо ти, за татарським звичаєм, частину війська залишив позаду[111], ти не зможеш на всіх ділянках бою бути однаково сильним. Або переможуть послані в обхід, або зламається фронт.

 — Поки що ти зазнаєш більших втрат.

 — Не набагато. Десять за дев'ять, і не більше. Зараз зрівняємо».

Шум бою перекрили труби, і половці, кинувши луки в сагайдаки, вихопили шаблі й почали атакувати ханську піхоту. Ті, своєю чергою, схопили списи, які до пори були встромлені в землю поряд із бійцями,  — рідко який вершник може змусити коня йти на вістря багнетів.

Проте обстріл не минувся безслідно, у деяких місцях утворилися «прогалини»  — і не всі з них устигли закрити.

Пішла жахлива рубка...

При цьому час від часу половці наштовхувалися на невеликі укріплення, побудовані зі снігу, де також перебували загони піших лучників, що сипали стрілами (великих укріплень Джанібек не велів будувати, бо такого не приховаєш, і тоді ворог просто не став би атакувати укріплені позиції).

І коли стало ясно, що ханське військо тримається з останніх сил, барон Другеті особисто повів свої резервні три тисячі (далеко не гірші три тисячі) в обхід Джанібекового флангу.

Навіть якщо в хана залишилися запасні війська, вони зможуть зробити тільки одне із двох: або підтримати головні сили, або скувати обхідну колону. На обидва завдання їх не вистачить.

Коли вояки цих трьох тисяч побачили попереду меншу за силами татарську заставу, то спочатку не зрозуміли, на що ті сподіваються... Не розуміли, поки не почався розстріл. Роз-стріл.

Татари засипали ворога стрілами.

Річ у тому, що в Угорщині, як і взагалі у Європі, був чіткий поділ на легку й важку кінноту. Половецько-волоське військо майже все складалося з легких лучників. Важкоозброєні були списоносцями. А в татар і важкоозброєні були лучниками.

І от тепер зібрані в кулак латники, одягнені в халати, підбиті сталевими пластинами, або  — поверх кольчуги також сталеві пластини, з'єднані шкіряними пасами, попони коней  — із провареної в олії та пресованої шкіри (а в декого  — також вкриті металевими пластинками), почали засипати половців стрілами.

 — Вони не випадково зайняли позицію на північному березі яру!

Битва тривала вже три години, тож тепер сонце було майже за спиною в татар! Відсоток влучань у татар був приблизно в півтора разу більший. Якщо ж додати, що татарську броню пробивала одна стріла з кількох, то не слід дивуватися, що Другеті наказав негайно атакувати й нав'язати ворогу рукопашну  — останній шанс.

Проте татари кинулися тікати, потім розділися на дві частини, одна з яких розвернулася праворуч, друга ліворуч,  — і передові половці наштовхнулися на піший загін, що визвірився списами.

Часи, коли Орда широко використовувала війська підкорених слов'янських князів, відходили в минуле, проте тепер Джанібек, проходячи повз Путивль, віддав наказ князю путивльському вділити вояків і ще примусово набрав деяких ополченців на півдні Київщини, який перебував під прямим татарським правлінням.

Поки Другеті роздумував, чи засипати цих пішців стрілами, чи обійти, татари за спиною русичів швидко заповнили сагайдаки новими стрілами та, з'явившись із лівого флангу, знову засипали половців хмарою стріл.

А коли ці сагайдаки також були спустошені, тисячник Хасан особисто протрубив у ріг, татари пришпорили коней, які, попри все, були менш зморені, аніж половецькі, і влетіли в ряди команів.

Хоча половці зберігали кількісну перевагу, татари були ліпше озброєні. Їхні шаблі частіше врубалися в тіло, неприкрите або погано прикрите.

Обхідна колона була розгромлена вщент, а головні сили татар хоча й відступили, до того ж із чималими втратами, але в повному порядку.

 — Відверто кажучи, ніхто нікого,  — проронив, дивлячись на загони половців, які, припинивши переслідування, поверталися до свого табору, Юсуф.

Хан кивнув.

Битва під Брацлавом завершилася внічию, проте для Джанібека ця нічия була рівнозначна перемозі[112], бо чутки про підкріплення, яке підходить до Джанібека, та про напад Кулпи на Команію, кружляли по ворожому табору, і що більше командири галасували, що це брехня, то більше цим чуткам вірили.

Відступ половців і заколотників став неминучим.

Боярин Данило сидів посеред своєї юрти на сідлі, покладеному на килими. У кілька шарів були ці килими, ханські дарунки  — у скупості Джанібека й вороги не звинувачували.

Данило підняв голову, і дружинники здригнулися  — на них дивився старий дід.

 — Цар[113] не пошле війська знімати облогу з Белза,  — боярин ковтнув повітря.  — Половці захопили значну частину тутешніх запасів, на які він розраховував, тож Поділля не врятує Орду від голоду. Він іде на південь. Щоправда, він послав загони в набіг на Угорщину  — іншим шляхом, аніж відступають ті. І в інше місце  — половців тепер зі шляху на Команію не звернеш, поки вони перевірятимуть, як воно вдома, татари пограбують інші угорські землі. Та невідомо, як це подіє на Лайоша. Може, кинеться виручати своїх, а може, навпаки  — зрозуміє, що в царя мало залишилося війська, і вестиме війну далі. Скачіть, хлопці. Кожен своїм шляхом, аби хоч хтось добрався. Світлий князь має знати. Не буде більше допомоги від Джанібека.

Кейстут оглядав побудований хрестоносцями буквально за кілька днів дерев'яний замок.

Їхній звичайний прийом  — на кожній зайнятій території будувати опорні пункти. У минулому далеко не завжди вдавалося взяти навіть отакі примітивні укріплення, а якщо вдавалося, то ціною великих втрат, бувало, що й двадцять за одного. А потім  — новий похід крижаків, нові тимчасові замки. Аж