Читати книгу - "Клуб «Афродіта»"

Беккер подивився на нього майже співчутливо, потім здивовано похитав головою й раптом голосно засміявся.

— Будь ласка, не ображайтеся на мене! Прошу вас, зрозумійте правильно! Але мені просто смішно, коли я чую такі дурниці! Адже ви не знали Маркуса! Він був славний хлопець. Прекрасна людина. Освічений. Інтелігентний. Чуйний. Анітрохи не зарозумілий. У нього були чудові манери. Так, він умів себе подати. І він зробив Крісту щасливою. Побачили б ви їх коли-небудь удвох! Як голубочки, скажу вам, достоту як голубочки! І ось тепер, коли він мертвий і ми нічого вже не можемо зробити, хіба тільки зберегти про нього добру пам'ять, приходите ви й розповідаєте нам такі речі! Вам і невтямки, як глибоко ви помиляєтесь. Сподіваюся, ви не стали розповідати про ті дурниці і його хворій матері? Вона б цього не знесла. Маркус означав для неї все. І Крісту вона полюбила всім серцем. Шкода, що тепер вона вже не побачить весілля… А ви, замість чіпляти на бідолашного юнака все, що тільки можна, краще б шукали його триклятого вбивцю!

Склянка в руці Тоні ставала дедалі важчою. Пан Беккер говорив швидко й дуже переконливо. Одне було цілком ясно: Беккер щиро вірив у те, що казав. Його не можна було так просто переконати кількома фразами чи недоладними доказами. Для нього Маркус Бергер був ідеальним зятем. І він зовсім не хотів, щоб хтось змінив його позитивну думку про хлопця.

— Мені шкода, але ви натрапили на шахрая, на мерзенного шахрая. Так, він був розумний і мав добрі манери. Так, чорт забирай, він був освічений! Але він — злочинець! Його хитрощі саме в тому й полягали, що всі вважали його чесним хлопцем. Джентльменом. Одним з останніх рицарів. Це був його єдиний капітал…

Тоні сподівався, що його не вижбурнуть, але до цього, схоже, було вже недалеко. Якщо він і далі робитиме випади проти Маркуса Бергера, то Беккер скоро прожене його із свого садка. Франц Беккер мав широкі плечі, дужі руки й великі кулаки. Тоні не прагнув помірятися з ним силою. І все ж він вирішив бути напоготові. Не тому, що боявся, а тому що, як він сам себе переконував, після поранення Мюллером був у гіршій формі.

— Ви попалися на це! Так само, як і десятки інших чоловіків та жінок. Але я все-таки припускаю, що вашу дочку він не збирався посилати на панель. Гадаю, він її справді кохав.

Розмова вступила у вирішальну фазу.

Франц Беккер, розслабившись, відкинувся у кріслі-гойдалці. Він відпив ще два ковтки зі склянки й поставив її на стіл. Закинувши ногу на ногу, обхопив своїми великими ручиськами праве коліно. Він не зразу кинеться на комісара. Тоні Вуст міг спокійно залишатися на своєму місці. Точки зору повільно зближалися.

«Тепер головне — не відступатися від своєї мети, — подумав Тоні Вуст, — тепер, можливо, він дасть вирішальну наводку».

— Я думаю, він пробував вирватись із свого оточення. Хотів стати чесним. Мабуть, було б краще, коли б він у всьому зізнався вам та вашій дочці. Він цього не зробив. Але тепер я можу це зрозуміти. Хто ж признається дівчині, котру кохає, у такій історії? Він мусив це приховувати. Інакше він її неминуче втратив би. Його спільник це знав. І підло використовував це проти Маркуса Бергера. Змушував його співпрацювати й далі. Тим часом ваш майбутній зять думав лише про те, як би позбутися цієї роботи. Він таки хотів стати чесною людиною і — якщо моя інформація слушна — відкрити з вами таксомоторне підприємство…

Франц Беккер вдоволено кивнув.

— Так, ми збиралися це зробити. Маркус мав уже досить грошей. Майже триста п'ятдесят тисяч марок.

— От бачите, триста п'ятдесят тисяч. Ви вірите, що такий молодий чоловік заробив ці гроші, працюючи на фармацевтичну фірму? А чи ви хоч знаєте, у якій саме фірмі він працював? Не знаєте?! Бо фірми нема! Він був сутенером! Шкода, але я залишаюся при цій думці. Кілька днів тому його терпець урвався. Він уже не міг жити таким маячним життям. З одного боку — як підлий шантажист і сутенер, з другого — як добрий сім'янин і ваш майбутній зять. Він жив у постійному страху, що його викриють. Цей страх, як видно, й згубив його. В усякому разі він одверто сказав своєму спільникові, що більше не братиме участі в цьому брудному ділі. У відповідь той із люті убив його. Це моя версія. А ви як вважаєте?

Якийсь час Франц Беккер лише хитав головою з боку в бік. Він не міг одразу відповісти, але з виразу його обличчя Тоні зрозумів, що версія йому, безперечно, подобається.

Поки Франц Беккер розмірковував, Тоні раптом почув, як щебечуть птахи. Запала дивовижна тиша, в якій він міг чути щебіт. Тут, посеред Кельна, на невеличкій приватній земельній ділянці — три дерева, живопліт, декілька кущів квітів — і щебет птахів! Яким чудовим може бути цей маленький світ!

Тоні Вуст почав розуміти, що в цьому світі й справді все було гаразд, поки не з'явився він. Атож, це він тут поставив усе з ніг на голову. Він усе зруйнував. Тепер йому здавалося зрозумілим, чому Маркус Бергер хотів одружитися саме тут. Звичайно, він не збирався тут жити, але хотів щонеділі навідувати свого тестя, сидіти з сім'єю за чашкою кави довкола крісла-гойдалки, слухати щебет птахів і не бути нічим, окрім як мирним городянином.

Хтось розладнав ці плани. І Тоні Вуст відчував, що Франц Беккер може допомогти йому у пошуках злочинця.

— Припустімо, ваша версія слушна. Може, людина справді здатна аж так прикидатися. Припустімо також, що він справді не мав нікого, кому міг би довіритись. Та чому, заради всього святого, він повинен був іти зі своїм убивцею уночі через ліс? Адже ви самі щойно сказали, що спільник змушував його співпрацювати. То хіба йому не слід було сподіватись найгіршого?

Думки Франца Беккера були вже далеко. Надто далеко, як відчував Тоні. Він уже не опирався тому фактові, що його майбутній зять — злочинець. Він намагався ще тільки