Читати книгу - "Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров"

Того ж дня, коли дістали ми сталий зв'язок зі Слобідським Курінем, прийшов до штабу Ковенка на допомогу курінь залізничників.

Дуже гарне вражіння справляли козаки цього куріня. Молоді хлопці в більшости з інтелігентними обличами, глибоко переконані в правоті тієї справи, за яку вони стали до зброї, але пересякнуті думками про можливість згоди з ворогом, а головне погано обучені військово. Наприклад, вони майже на руках притягли гармати, що їх так нам бракувало, але не переконалися в тому, чи гармати справні, бо дійсно із них не можна було стріляти. Не взяли також у вистарчаючій кількости набоїв, а головно гранатів, які єдині були "переконуючими" для арсенальців; тому довелося лишень поставити ці гармати як прикрасу штабу Ковенка.

Не знаю, куди подівся цей курінь і як його використали під час оборони Києва, бо знову залізничників, що правда вже цілком іншого типу, довелося мені зустрінути щойно в 1919 році.

В вечері того же дня дістав я від своїх гайдамаків донесення, що Слобідський Кіш переходить Дніпро, при чому "червоні гайдамаки" йдуть через ланцюговий міст, а "чорні гайдамаки" переходять з боєм стратеґічний деревляний міст, що низше ланцюгового. І дійсно, крізь ті рідкі вистріли по цілому Київі, до яких ми вже звикли, чути було густу стрілянину, що вже нагадувала фронтовий бій: гриміли гармати та вибухали стрільна десь у напрямі за Лаврою. Вже в цілковитій темряві прийшла від С. Петлюри до Гордієнківців пропозиція приняти участь у розброєнні "нейтральних" Сагайдачників, бо усталено, що вони допомагають набоями та харчами Арсеналові.

Вже давно було необхідно покласти край цій нісенітниці, якою була оця "нейтральність", тому я охоче пристав до акції та зосередив до Миколаївського мосту весь свій "резерв", щось коло 20 людей. Справу розброєння "червоні гайдамаки" повели так швидко та досконало, що нам і участи взяти не вдалося. Розброєних зараз же заставлено до "нейтральних" справ, а саме на господарчі праці та обслугу.

Ця акція в зв'язку з захопленням "Чорним курінем" Печерського Ринку та усталенням тісного зв'язку між Богданівцями і нами привела до повного окруження Арсеналу.

Це вплинуло на його оборонців очевидячки деморалізуючо. Цілу ніч з Арсеналу вибухала панічна стрілянина, і цілу ніч поодинокі арсенальці намагалися, покинувши зброю, проскочити через нашу сторожу.

На ранок була призначена загальна атака. Гордієнківці мали демонструвати наступ з боку Школи Сліпців та мали увірватися до Арсеналу крізь вікна від сторони рова.

У ранішньому тумані почалась перестрілка, а гордієнківські лави почали наближатись до Арсеналу – городами та пустарями.

З Арсеналу стріляли, хоч не дуже рясно, зате там з боку Печерська за будинком Арсеналу, який був лише одною зі складових укріплень старої, Миколая I. твердині Києва, зірвалася велика бойова завірюха: десь близько, раз-у-раз гупали гармати і вибухи гранатів гучко відбивалися в середині Арсеналу; там же стріляли скоростріли і без окремих згуків, як шум кипячої води, тріскотіли кріси.

Враз, у цей хаос згуків вмішались людські голоси, які кричали "Слава", а ми побачили, як крізь Миколаївський проїзд, який розділяє казарми Сагайдачників від Арсеналу, проскочив гурток людей в жовтих кожушках із повіваючими червоними шликами.

...Атака! – Гордієнківці рванулись теж вперед і крізь деякі вікна, що не були загратовані, вскочили до Арсеналу. Там у середині, поміж машинами, вже йшла боротьба тієї залоги, яка ще змагалася, бо більшість її не видержала і піддалася.

Проскочивши з гуртком гайдамаків на другий бік, перше, що кинулось мені в очі, то побачив я у тій коротенькій вулиці, яка виходить від Миколаївської [32] до Арсеналу, гармату, що дивилася просто до вищербленого вікна Арсеналу. Біля неї двох убитих гайдамаків з червоними шликами в кожушках; на щиті гармати, в багатьох місцях свіжі сліди крісових куль...

Московська вулиця коло Арсеналу вся вкрита склом від вибитих шиб, а на ній декілька трупів. Чорний струмочок мазуту, що витікає з розбитого резервового баку, залишивши підлогу салі Арсеналу, витік і на вулицю; один труп ним підпливає. Знайомий вже малюнок господарювання суворого бога боїв – Вотана.

З боку Миколаївської казарми, де були Сагайдачники, чути крик багатьох голосів й окремі вистріли. Спішу туди зі своїми хлопцями.

Під високою з бійницями цегляною стінкою, яка лучить окремі оборонні будинки старої фортеці, налякана голосуюча юрба людей у робітничих блюзах, сірих салдатських шинелях, звичайних цивільних одягах, обдертих, вимазаних в мазуті, між ними декілька жінок. Перед юрбою лежать трупи; з них один ще в смертних судорогах і стоять два наладовані скоростріли, які грізно спрямовують на цю юрбу обслуговуючі їх червоні гайдамаки. Поміж скорострілами та юрбою, якраз поміж свіжими трупами, стоїть невисока худощава людина з блідим стомленим обличам у сірім вояцькім плащі без нараменників та сірій "салдатській" папасі і намагається перекричати юрбу. Примусивши її замовчати на хвилинку, людина звертається до скорострільців і схвильованим голосом: "Коли хочете розстріляти їх – і показує на юрбу – то розстріляйте перш мене! Це ж робітники, які, може, й по несвідомости спровоковані до повстання проти української влади робітників і селян; між ними, може, є чимало й несвідомих Українців із тих працюючих, за яких ви ведете боротьбу і ви їх хочете розстріляти? Я того не дозволю, першу кулю в мене!"

Користаючи з хвилевої тишини, спитав я одного з Червоних Гайдамаків, який був недалеко: "Де я зможу побачити кошового отамана Петлюру?" "Ось він!" – вказав гайдамака на чоловіка, який щойно промовляв до скорострільців. – "От не дозволяє розстріляти цієї сволоти, а вони навіть наших ранених розстрілювали та ще як знущалися. Теж добрий"..!

За хвильку підійшов до скорострільців – які нерішучо дивились у бік Петлюри, що повернувся до них