Читати книгу - "Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров"

Потім підійшов до Петлюри і, торкнувши його за плече, витягнувся по військовому зі словами: "Батьку, вартових привів, куди вести?"

Не більш, як двадцять похмурих і злих гайдамаків, із них двох верхи, обступили юрбу понад 200 людей, швидко її вирядили чвірками і повели. Я підійшов до кошового та познайомився із ним та з його кремезним начальником штабу сотником Генштабу Удовиченком, питаючи їх, що вони думають робити, на що дістав від Петлюри дуже неясну ухильчу відповідь, а від начальника штабу яснійшу, що мовляв, це діло тих, що ледви не загубили Київа...

Під час розмови пригнали Чорні Гайдамаки понад 100 полонених, а Гордієнківці забрали на тім боці майже стільки.

Потім принесли Слобожанці і з мовчазним докором поклали перед старшиною трупи декількох Богданівців, замордованих у такий жахливий спосіб, який тільки до лиця азіятам... Трупів найшли в Арсеналі.

Почалась небаром збірка Слобожанців, яких було смішно мало, порівнюючи з тим, що звикли ми бачити на фронті, але був то добірний народ, зокрема Чорні Гайдамаки, всі скорше юнаки ніж старші люди; дуже одноманітно вдягнені, без усякої театральности, лишень з чорними шапками і чорними шликами на них. Пізнав я і того старшину, який приходив до Петлюри. Він командував Червоним курінем і був це Волох, який потім придбав собі і почесну і погану, неґативну славу в нашій визвольній боротьбі.

З начальником штабу Слобожанців пішов я до штабу Ковенка. Там знову хотіли висмикнути від Слобожанців якусь чету для ліквідації якогось там повстанського штабу, але начальник штабу Слобожанців, подібно як перед тим і я, рішучо заявив, що Кіш може виступати або весь разом, або ніхто. Тоді, після наради, вирішено, що Слобідський Кіш трохи відпічне і піде ліквідувати повстання в майстернях Києва I, а Гордієнківці розтягнуть свою варту аж до ланцюгового мосту, який візьмуть під свою охорону.

Ті інформації про насуваючу небезпеку зі Сходу, які дістали в штабі Ковенка від живої людини, – начальника штабу Слобожанців, викликали очевидячки великий неспокій, який виявився назовні пропозицією, яку після того зробив мені підполковник Сальський, а то чи я не згожусь зорганізувати оборону фронту на Дніпрі та перевірити розвідкою відомости про ті значні сили, які йдуть зі Сходу.

Що торкається до розвідки, то я взявся її перевести, але для вирішення питання про оборону попросив дати мені відомости, якими засобами я міг би розпоряджати, бо з 280 гайдамаками виконати це завдання – годі.

До вечера, провіривши охорону ланцюгового мосту і стійки для забезпечення Державного Банку, обчислив я докладно, що до самої оборони лишається не більше як 80 крісів і 4 скоростр. Тоді познайомився я близше зі Слобідським Кошем і мені дуже подобалась їхня організованість, чисто по військовому. Їх штаб вільний від зайвих людей, прегарна розвідка і т. д. – все те, до чого звикли ми, техніки військової справи.

Вечером зайшов я знову до штабу Ковенка, де в той час обговорювався цілий хаос проектів оборони Києва. Повно було тут людей. Якийсь російський артилерійський полковник голосно доводив, по російськи, про свій догідний плян оборони, який вимагав поставлення на березі Дніпра, лише... сто гармат. Але як їх притягнути, коли ці дві гармати, що сиротами стояли коло штабу, були доказом повної неможливості переведення цього проекту. Другий якийсь, також по вигляді військовий, доводив, що треба зосередити всю піхоту до Дніпра, а кінноту аж поза Дніпром і т. д.

Тут же, на коридорі, вів уже новий військовий міністр Жуківський та полковник Сливінський переговори з якимсь військовим у чужоземній уніформі, здається Бельгійцем, про можливість притягнення до оборони тих панцирних авт, які без діла стояли на Святошинськім шляху.

Розмова велась по французьки, і Бельгієць рішучо заявив, що панцирників він не дасть і вмішуватись у горожанську війну він не хоче.

Спитав я Сливінського, чи є можливість дістати відповідь, чим розпоряджатиму, як візьмусь за оборону Дніпра, і мені відповіли, – що при такій відсутности "державного і стратегічного почуття" в кермуванню та у військових частинах, годі на щось конкретного числити. Та й дійсно, тяжко було визнатись, що робиться в штабі, де вже перевтома і нервування зробили своє. Навіть дехто, не виключаючи і старших, вже піддержувався алькоголем зі всіма наслідками того штучного підйому...

Тому прийшла мені до голови думка, що треба буде порозумітись із тими командантами, яких відділи вдержували порядок і не були ще розпорошені і так-сяк зв'язатись у спільній акції, підпорядковуючись, бодай самочинно, хоч би тому самому Петлюрі. З Богданівцями, які також показались доброю частиною, був у нас уже тісний контакт, але їх штаб не надавався до кермовання акцією кількох боєвих одиниць. Ми також не мали потрібного штабового апарату, Полуботківці були розкинуті, а з Січовими Стрільцями ніяк не годен було устійнити зв'язку.

В ночі Гордієнківські стежі вже увійшли в контакт з передовими стежами наступаючого ворога. Це була кінна розвідка 25. Сибірського полку, того самого полку, з якого вийшли всі Українці під час формування Гордієнківського полку. Отже, ця допомога "працюючому людові України" в одній з її частин не мала ані одного Українця. Такий національний склад тих наступаючих частин зробив їх для нас ще більш ненависними.

Захоплені полонені зізнали, що йдуть частини бувшого Гренадирського Корпусу, з яких Українці виступили та увійшли у відомий вже курінь імени Наливайка, 12. Туркестанський полк теж не залишав сумніву щодо його національного складу, відділи Червоної Ґвардії, Революційний Курінь та повстанські формування Білорусі та України складені переважно з бувших російських полків. Є бригада гармат і цілий важкий дивізіон. Всього 12-20 тисяч боєвого стану під командою б. царського полковника Муравйова.

Для наступу кинено гасло: "Дайош Кієф! Смерть Центральной Раде і єя защітнікам!"

Для пояснення треба додати, що в російських