Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"

і він, повернений лицем до мене, дивиться на мене тими осклілими очима, аж мя страх жаский проймає. На шиї у него твоя хустка. Нині ще цілий день і цілу ніч буде лежати він в моїй хаті, аж завтра допіру поховають.

Деколи мені ся здає, жи він усміхається своїми сухими вустами.

Дохтор прийде вечором, і я го попрошу, аби поклав Яцькови голову горілиць і закрив му очи.

Здоровлю тя сердечно, Теодозій. 20. VІ.1912.»

«Люба моя Амаліє!

Сей лист, певно, вже буде останній, бо чуюся так зле, жи навіть ся попросив запричастити. Ти пишеш, аби-м спалив тую хустку в городчику і попіл розвіяв, але запізно’сь тото звідомила, бо Яцька мого поховано так, як був, у тій хустці. Але й так би-м не йняв ті віри, бо вже дохтор сказав, що се в мене тиф, а не жодні чари. Ба навіть знаю, де-м го дістав. Якраз напередодні розігнали ми циганський табір, що пристав ув околицях Дебречина, і як ся завалило їдно шатро на вогень та почало горіти, почув-єм плач дитячий з шатра і, скочивши з коня, витяг звідтам немовля, котре вочевидь хоре було. Но тепер видиш, жи твоя хустка не багато справила. Видай, мушу вмерти. Ту по мені ся лишило трохи грошей, то я вже зробив розпорядженє, аби Тобі їх доручено було.

Шануй себе і дитину, як-єс така вже вперта. Не май мі за зле, що так ся стало. Нехай тримає Тебе Господь у своїй опіці.

Теодозій. 29. VІ.1912.»

Останній лист уже писаний іншою рукою.

«Високоповажана пані!

Зі смутком мусимо вас звідомити про смерть Вашого нареченого. Зглядно єго розпорядження, прийміть сих тисячу двісті корон, золотий ланцюжок з хрестиком, срібний перстень, чотири срібні ґудзики, золотий медальйон, а також хустину жовтого шовку, на котрій вигаптовано: «Теодозію Амалія», а котру знялисьмо з єго шиї.

Прийміть наші щирі спочування.

Остаюся з поважанєм доктор Б. Лучкай.

Р. S. І єще додаю сей лист, котрого небіжчик писав до вас в остатні хвилини.

2. VІІ.1912.»

«Люба Амаліє!

Сеї ночи думав, жи то вже гаплик. Щось до мене прийшло вночі та стало душити, але не відав-єм чи то насправді, чи тілько ся снило. Але задуха м’я така сильна вхопила, жи думав, що ся кінчу. На світанку прокинувся і аж здивував-єм ся, жи єще дихаю. Се було так подиву гідне, що ся хтіло аж кричати з радости.

Сонце встало з-за гір і заливало сяєвом покій. Єднак чув-єм на шиї дивний стиск, і коли сягнув-єм рукою, то намацав хустину. То була та сама хустина, котру ти мені післала. Але як ся ту дістала, коли було ю закопано в могилі з Яцьком? Тепер я збагнув, що мене вночи дусило. Як твоя хустина могла ся вернути назад? Як то є, жи не мав’єм сил її розв’язати? Хто ми зав’язав її на ґудза так сильно? І чому вона мене далі дусит і дусит… як би була… о Господи!.. як би була жива?»

Королевич-Машкара

(Повість-каруселя)

«І коли вона пригорнула його й поцілувала, то враз та машкара з нього спала, і перед нею з’явився королевич небаченої вроди».

Українська народна казка

Розділ І. Чорна Манька

У славному місті Станіславові на околиці, що зветься Софіївка, жила собі жінка на прізвисько Чорна Манька, а про неї співалася пісенька не така вже й мудра, бо склав її один з тих вуличних піїтів, чиї безсмертні творіння прикрашають паркани і стіни:

Чорна Манька вугіль крала,на базарі продавала —то по два, то по три,вийшло в неї сорок три.Продам вугіль, куплю мужа,буду цвісти, як та ружа.Знайшла собі кавалера,любилисі, як холера.А ще нічка не минула —кавалєра вітром здуло.Ой шлюс, Маню, по коханю,не продавай вугіль таньо.

Я ще пам’ятаю, як дошкуляли ті нехитрі слова Чорній Маньці і як вона, вискочивши з хати, шпурляла в нас усе, що під руку потрапить, а ми, наче зграя горобців, в одну мить прискали з вереском навсібіч, щоб за якийсь час знову зібратися під її вікнами, бо ж недурно й світ збудовано так, що все повертає на круги свої.

Манька працювала двірничкою, і, може, саме професія спонукала її до збирання різного барахла, бо хата хутко перетворилася на склад, який постійно збагачувався новими надходженнями і до якого не мав ніхто в світі доступу, окрім самої господині.

В п’ятдесяті роки можна було назбирати безліч всілякого непотребу. Вулицями роз’їжджали шматтярі й голосно закликали мешканців приносити ганчір’я, за яке вони пропонували глиняний свищик або ще яку дрібничку, і ми, малі, таємно від батьків деколи цупили з хати речі далеко не безнадійні. Наші батьки мали якесь особливе ставлення до старого дрантя і зовсім неохоче з ним розлучалися.

Улюбленим місцем наших забав були сміттярки, адже кожна з них пишалася неповторними експонатами, розібратися в яких було неможливо через відсутність каталогу, та оскільки постійними відвідувачами цих перших музеїв під відкритим небом були діти, то жодної інвентаризації й не потребувалося. Це була чудова пора, коли за кольорове скельце або металеву пряжку можна було виміняти розлізлу від тривалого зберігання в кишені цукерку, а за магніт чи поламану запальничку можна було придбати тлінні останки якої-небудь мишки чи навіть живого жука, котрого запихали в сірникову коробку і, приклавши до вуха, слухали «радіво».

Одна така сміттярка знаходилася на закинутій цегельні. Патент на дозвіл користування її запасами незаконно захопила Манька, і нам доводилося довго й безуспішно боротися за свої зневажені права. Ця боротьба часто переростала у великі збройні повстання – в повітря злітали стріли й списи, грудки землі й консервні бляшанки. Йдучи в наступ, ми розмахували дерев’яними мечами і, прикриваючись накривками від баняків та виварок, несамовито верещали: «Даєш цеголку!» Але Манька легко нас перемагала, бо, не маючи добрих воєвод, ми як у безладді наступали, так само в безладді й відступали. Після бою станіславівська Афіна Паллада збирала військові трофеї. Наші мами й бабусі невдовзі збігалися на її подвір’я і випрохували назад своє кухонне причандалля, а вдома відпускали нам гріхи – кому віником, а кому тріпачкою або просто мокрою шматою, бо на той час уже всім було відомо, що ременем бити дітей не педагогічно.

Втративши свої позиції на сміттярці, ми думали надолужити програне під вікнами Чорної Маньки, але наші психологічні маневри особливого успіху не мали. Манька поступово звикла до них і, на превеликий розпач, уже не виявляла жодних негативних емоцій навіть на новий варіант пісеньки в менш поетичній, але сміливій обробці. Не залишалося нічого іншого, як капітулювати і продовжувати свої археологічні дослідження на інших сміттярках.

Увесь скарб Чорної Маньки тривалий час викликав неабияке зацікавлення з боку сусідок і кумась. Снували різноманітні здогади