Читати книгу - "Салимове Лігво"

– А якшо б ви, приміром, підписали тоді її мені?

– З задоволенням.

Бен узяв зі стола ручку, розгорнув книжку на форзаці («Гарячий зріз життя» – Клівлендська «Щира газета»[101]) і написав:

З побажанням усього найкращого

Констеблю Ґіллеспі

Від Бена Міерза

24/9/75

Він віддав книжку назад.

– Вельми вам вдячний, – сказав Паркінс, не подивившись на зроблений Беном надпис. Він нахилився і загасив цигарку об край кошика на сміття. – Це єдина в мене підписана книжка з тих, що маю.

– Ви прийшли сюди, щоби вчинити мені допит? – спитав Бен, посміхаючись.

– А ви таки кмітливий, – сказав Паркінс. – Раз уже за це зайшлося, то я міркував, що мушу зайти, поставити кілька запитань. Чекав, поки Ноллі десь завіється. Він хороший хлопець, але ж і балакучий. Божечки, ходячий суд-пересуд.

– Що б вам хотілося дізнатись?

– Найбільше, де ви були ввечері минулої середи?

– Того вечора, коли зник Ралфі Ґлік?

– Йо.

– Констеблю, я підозрюваний?

– Ні, сер. Я не маю підозрюваних. Таке не мого рівня пілотаж, як ви могли б сказати. Ловити біля «Делла» гонщиків, що перевищують швидкість, або проганяти дітлашню з парку, поки вони там чогось не наколобродили, – оце моя парафія. Я зара’ просто нюшу там і сям.

– Припустимо, я не захочу вам розповісти.

Паркінс знизав плечима й дістав сигарети:

– То ваша справа, синку.

– Я вечеряв у Сюзен з її рідними. Пограв трохи в бадмінтон з її батьком.

– Певен, він вас теж обіграв. Він завжди побива Ноллі. Ноллі уголос марить, ледь не волає, як би йому хтілося бодай разок перемогти Білла Нортона. О котрій ви звідти пішли?

Бен розсміявся, але цей сміх не був сповнений великої кількості гумору.

– Ви доколупуєтеся аж до кості, хіба не так?

– Знаєте, – сказав Паркінс, – якби я був ’кимсь з отих нью-йоркських детективів, отих, що по телевізору, я міг би подумати, що у вас є що приховувати, так ви витанцьовуєте польку круг моїх запитань.

– Нічого мені приховувати, – сказав Бен. – Я просто втомився бути в місті чужаком, на якого показують пальцями на вулиці, на якого, підштовхуючи одне одного ліктями, кивають у бібліотеці. А тепер, під типовим для маклера-янкі претекстом, сюди з’являєтесь ви, намагаючись вивідати, чи не ховаю я у своїй шафі скальп Ралфі Ґліка.

– Годі, я такого не думав, зовсім ні, – вдивлявся він у Бена понад своєю сигаретою, і очі його скрем’яніли. – Я просто намагаюся вас відособити. Якби я думав, що ви бодай якимсь чином, хоч якось із цим пов’язані, ниділи б ви вже в арештарні.

– Гаразд, – мовив Бен. – Я пішов від Нортонів близько чверті по сьомій. Прогулявся в бік Шкільного пагорба. Коли стемніло вже так, що майже нічого не видно, я повернувся сюди, дві години писав, а потім ліг спати.

– О котрій ви повернулися сюди?

– Чверть по восьмій, гадаю. Близько того.

– Ну, це не відмиває вас так чисто, як мені б хотілося. Ви кого-небудь бачили?

– Ні, – сказав Бен. – Ні душі.

Паркінс нерозбери-що буркнув і підійшов до друкарської машинки.

– Про що ви зараз пишете?

– Не ваша, чорт забирай, справа, – відповів Бен, і голос у нього став ніяковим. – Я буду вам вдячний, якщо ви триматимете свої руки й очі подалі від цього. Якщо тільки ви не маєте ордеру на обшук, звичайно.

– А ви таки вразливий, ге? Для людини, яка сподівається, що її книжки читатимуть.

– Коли воно переживе три чернетки, редакторські правки, коректорську вичитку гранок, остаточний набір і друк, я особисто подбаю про те, щоби ви отримали чотири примірники. З автографами. Зараз же це підпадає під визначення «приватні документи».

Паркінс усміхнувся і відійшов:

– Непогано. Утім, я сумніваюся, що це підписане зізнання бодай у чомусь.

Бен у відповідь йому також усміхнувся:

– Марк Твен сказав, що роман – це зізнання у всьому людини, яка ніколи нічого не робила.

Паркінс видмухнув дим і рушив до дверей:

– Не скрапуватиму більше на ваш килим, містере Міерзе. Хочу подяк’вати вам за ваш час і, просто запобігаючи непорозумінням: я не думаю, щоби ви коли-небудь бачили цього сина Ґліків. Але це моя робота – в’їдливо розпитувати тут і там про такі речі.

Бен кивнув:

– Зрозуміло.

– І ви мусили б знати, як воно діється у містечках на кшталт Усалимового Лігва, чи Мілбриджа, чи Ґілфорда, чи в будь-якій загумінковій громаді[102]. Ти чужак, допоки не проживеш тут років з двадцять.

– Знаю. Вибачте, якщо я огризався на вас, але після того, як майже тиждень його шукаєш й ані дідька лисого не знаходиш… – похитав Бен головою.

– Йо, – сказав Паркінс. – Таке горе для його матері. Жахливе горе. І ви тримайтесь.

– Звичайно, – відповів Бен.

– Зла не тр’маєте?

– Ні. – Бен завагався. – Скажете мені одну річ?

– Скажу, якщо зможу.

– Де ви взяли цю книжку? Насправді?

Паркінс Ґіллеспі усміхнувся:

– Ну, є один парубок там, у Камберленді, який тримає склад-магазин вживаних меблів. Типу, жіночий такий пестун. На прізвище Джендрон. Книжки в м’яких обкладинках продає по дайму за штуку. Цих у нього було п’ять.

Бен зареготав, закинувши назад голову, і Паркінс Ґіллеспі вийшов, усміхаючись і смалячи сигарету. Бен підійшов до вікна і дивився, поки не побачив, що констебль вийшов і переходить вулицю, обережно обходячи калюжі у своїх чорних галошах.

Паркінс на хвильку затримався, щоб зазирнути до вікна нової крамниці, а вже потім постукав у її двері. Коли тут була «Громадська Балія», кожен, зазирнувши сюди, не побачив би нічого, крім купи товстих жінок у бігуді, які засипають відбілювач або міняють паперові гроші на монети в автоматі на стіні: більшість із них жують гумку, неначе ті корови з повними пащами соломи. Але вчора від полудня і більшу частину сьогоднішнього дня тут стояв фургон дизайнерів інтер’єрів з Портленда, тож тепер цей заклад мав вочевидь інакший вигляд.

До вітрини було підсунуто платформу, яку покривав товстий ворсистий килим світло-зеленого кольору. Два встановлених десь поза полем зору прожектори кидали м’яке, акцентуюче світло на три виставлених там речі: годинник, прядка та старомодний буфет з вишневого дерева. Перед кожною з цих речей стояв маленький пюпітр, а на кожному пюпітрі висіла скромна бирка з ціною, але Боже мій, невже хтось при здоровому глузді насправді заплатить $ 600 за прядку, коли можна поїхати в «Економ-Дім»[103] і придбати собі «Зінгер» за $ 48.95.

Зітхнувши, Паркінс підійшов до дверей і постукав.

Буквально за якусь секунду йому відчинили, немов цей новий парубок ховався за дверима, чекаючи, коли Паркінс до них підійде.

– Інспекторе! – промовив Стрейкер з тонкою усмішкою. – Як добре, що ви завітали!

– Простий, звичайний констебль, я б сказав, – відповів Паркінс. Він підкурив «Пелл-Мелл» і помандрував досередини, – Паркінс Ґіллеспі. Приємно познайомитись, – виставив він руку. Її було підхоплено, делікатно стиснуто пальцями, які вчувалися неймовірно сильними і дуже сухими, а потім відпущено.

– Річард Троккет Стрейкер, – відрекомендувався цей лисий чоловік.

– Я так і подумав, – сказав Паркінс, роззираючись навкруги.

Вся крамниця була застелена килимовим покриттям і перебувала в процесі фарбування. Запах свіжої фарби був приємним, але під ним ніби вчувався інший, якийсь недобрий. Визначити його Паркінс не зміг; він знову обернув свою увагу до Стрейкера.

– Чим я можу вам прислужитися у цей такий чудовий день? – запитав Стрейкер.

Паркінс обернув свій лагідний погляд за вітрину, де не переставав лити дощ.

– Ох, зовсім нічим, я гадаю. Зайшов просто, щоб привітатися. Чи радше, привітати вас із приїздом