Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Перші роки в Данії я не розмовляла з Моріцом. Вечеряли ми разом. Він так вимагав. Не промовляючи ні слова, ми сиділи з кам’яними обличчями, тоді як економки, змінюючи одна одну, подавали одну за одною страви. Фру Міккельсен, Даґні, фрекен Хольм, Болін Хсу. Пироги з м’ясом, заєць у вершковому соусі, японські овочі, угорські спаґеті. Не кажучи одне одному ні слова.
Коли я чую про те, що діти швидко забувають, що вони швидко прощають, що вони чутливі, у мене це влітає в одне вухо і вилітає в друге. Діти вміють пам’ятати, приховувати і вбивати холодом тих, хто їм не подобається.
Мені було, мабуть, близько дванадцяти, коли я стала потроху розуміти, чому він забрав мене в Данію.
Я втекла із Шарлоттенлунда. Поїхала автостопом на захід. Я чула, що коли поїхати на захід, приїдеш в Ютландію. У Ютландії був Фредеріксхаун. Звідти можна було потрапити до Осло. З Осло до Нуука регулярно ходили торгові судна.
Неподалік від Соре пізно ввечері мене підібрав лісник. Він довіз мене до свого будинку, дав мені молока й бутербродів і попросив хвильку почекати. Поки він телефонував до поліції, я підслухувала, притиснувши вухо до дверей.
Біля гаража я знайшла мопед його сина. Я поїхала через зоране поле. Лісник кинувся за мною в капцях, але загруз у багні.
Була зима. На повороті біля озера мене занесло, і я злетіла з мопеда, розірвала куртку й розбила руку. Потім більшу частину ночі йшла пішки. Влаштувавшись під навісом автобусної зупинки, я задрімала. Коли я прокинулася, виявилося, що я сиджу на кухонному столі, а якась жінка спиртом дезінфікує мої подряпини на боці. Було таке відчуття, ніби мене б’ють пальовим молотом.
У лікарні витягли з рани асфальтові крихти і наклали гіпс на зламане зап’ястя. Потім по мене приїхав Моріц.
Він був дуже злий. Коли я йшла поруч нього лікарняним коридором, він увесь трясся.
Він тримав мене за руку. Збираючись дістати ключі від машини, він випустив мене, і я побігла. Адже мені треба було в Осло. Але я була не в найкращій формі, а він завжди був моторним. Гравці в гольф тренуються з бігу, щоб витримати дистанцію, яка часто становить двічі по двадцять п’ять кілометрів, якщо їм треба пройти сімдесят дві лунки за два дні. Він майже відразу ж піймав мене.
У мене для нього був сюрприз. Хірургічний скальпель, який я в травматологічному пункті заховала в своєму капюшоні. Такий скальпель проходить крізь шкіру, немов крізь масло, що постояло на сонці. Але оскільки моя права рука була в гіпсі, вийшов тільки розріз на одній долоні.
Він поглянув на руку і замахнувся, щоб ударити мене. Але я трохи відхилилася назад, і ми стали кружляти по автостоянці. Якщо примара фізичного насильства довгий час таїлася у стосунках між людьми, то, нарешті виявивши її, можна відчути полегкість.
Несподівано він випростався.
— Ти схожа на свою матір, — сказав він. І заплакав.
У цю мить мені вдалося заглянути йому всередину. Коли моя мати потонула, вона, мабуть, забрала з собою якусь частину Моріца. Або ще гірше: якась частина його матеріального світу, напевно, пішла на дно разом з нею. Там, на стоянці, раннього зимового ранку, поки ми стояли, дивлячись одне на одного, а його кров капала, пропалюючи маленький червоний тунель у снігу, я дещо про нього згадала. Я згадала, яким він був у Гренландії, коли мати ще була жива. Я згадала, що посеред затаєних у ньому непередбачуваних змін настрою траплялася веселість, яка була виявом життєрадісності, можливо, навіть свого роду теплом. Цю частину його світу мати взяла з собою. Мати зникла разом з усіма барвами. З того часу він був ув’язнений у світі, в якому було лише чорне і біле.
У Данію він забрав мене, бо я була єдиним нагадуванням про те, що він утратив. Закохані люди поклоняються фотокартці. Вони стоять навколішки перед хусткою. Вони пускаються в мандри, щоб поглянути на стіну будинку. Що завгодно — тільки б роздмухати ті жаринки, які одночасно і зігрівають, і обпалюють.
З Моріцом було гірше. Він був безнадійно закоханий в ту, чиї молекули поглинула безмежна порожнеча. Його любов утратила надію. Але вона чіплялася за спогад. Я була тим спогадом. З великими труднощами він забрав мене і рік у рік зносив нескінченну низку відмов у пустелі ворожості з тим тільки, щоб іноді, поглянувши на мене, на мить затриматися на тих рисах, якими я нагадувала жінку, що була моєю матір’ю.
Ми обоє випросталися. Я відкинула скальпель у кущі. Ми пішли назад до травматологічного пункту, де йому зробили перев’язку.
То була моя остання спроба втекти. Не скажу, що я пробачила йому. Я завжди несхвально ставитимуся до того, що дорослі переносять напругу любові, якій вони не знаходять виходу, на маленьких дітей. Але я хочу сказати, що якоюсь мірою спромоглася зрозуміти його.
З крісла, де я сиджу, мені видно щілину для листів. Це останній вхід, через який ще не спробував протиснутися навколишній світ. Тепер через неї просовується довга смужка сірого паперу. На ній щось написано. Якийсь час я не торкаюся до неї. Але важко не реагувати на повідомлення довжиною в метр.
«Все, що завгодно, краще від самогубства», — написано на ній. Йому вдалося засунути дві-три орфографічні помилки в цей короткий текст.
Його двері відчинені. Я знаю, що він ніколи не зачиняє їх. Постукавши, я заходжу.
Я трохи обполоснула обличчя холодною водою. Цілком можливо, що й причесалася.
Він сидить у вітальні і читає. Вперше я бачу його в окулярах.
Зовні працює мийник шибок. Помітивши мене, він вирішує продовжити роботу поверхом нижче.
У механіка все ще дужка на вухові. Та схоже, що вухо гоїться. Під очима у нього темні мішки. Але він свіжовиголений.
— Була ще одна експедиція.
Він постукує по паперах, що лежать перед ним:
— Ось карта.
Я сідаю поруч із ним. Від нього пахне шампунем і часником.
— На ній хтось зробив помітки.
Я вперше уважно роздивляюся великомасштабну карту глетчера. Це фотокопія. На берегах було щось написано олівцем. Копіювання зробило текст чіткішим. Написано сумішшю англійської і данської. «Виправлено за даними експедиції фонду „Карлсберґ“ 1966 року».
Він дивиться на мене вичікувально.
— Тоді я кажу с-собі, що, значить, була інша експедиція. І думаю, чи не піти мені знову до архіву.
— Без ключа?
— У мене є деякі інструменти.
Немає ніяких підстав сумніватися в цьому. У нього знайдуться інструменти, якими можна відкрити
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смілла та її відчуття снігу», після закриття браузера.