Читати книгу - "Цивілізація статусу"

Перед ним височіла двометрова постать, одягнена в чорну форму з написом «Інспекція — Андроїд B 212» на грудях. Обличчя із кольорового пластику було стилізоване під людське. Очі світилися яскравим червоним світлом. Фігура погойдувалась на ногах, старанно утримуючи рівновагу, і повільно рухалася до Баррента, не зводячи з нього очей. Баррент відступив, зважуючи подумки, чи зможе лазерний пістолет зупинити андроїда.

Барренту так і не довелось про це дізнатися, бо андроїд минув його і продовжував підніматись сходами. На його спині був напис «Відділ дератизації». Баррент зрозумів, що цей андроїд був запрограмований лише на пошук щурів і мишей. На сторонню людину на борту корабля він не зважав. Імовірно, інші андроїди теж мали вузьку спеціалізацію.

Він сидів у порожній комірчині на першому поверсі, поки не почув, що андроїди пішли. Потім поспішив назад у Пункт керування. На борт ніхто так і не піднявся. Точно за графіком величезний корабель вилетів із КПП. Місцем його призначення була Земля.

* * *

Решта подорожі минула без пригод. Баррент спав, їв, і, поки судно не увійшло в гіперпростір, спостерігав за величним видовищем зоряного космосу крізь оглядове вікно. Він намагався викликати в себе якісь спогади про планету, до якої прямував, але в уяві не виникало жодних картин. Що за люди побудували величезні зоряні кораблі, але не забезпечили їх екіпажем? Для чого вони направляли інспекційні групи, до складу яких входили андроїди з такою вузькою спеціалізацією? Чому вони депортували значну частину свого населення, а потім зовсім не цікавились умовами, в яких депортовані жили і помирали? Для чого витирали із свідомості ув'язнених пам'ять про Землю?

Баррент не міг знайти на це відповіді.

Годинники в Пункті керування невпинно відраховували хвилини й години. Корабель вийшов із гіперпростору на орбіту синьо-зеленої планети, за якою збентежено спостерігав Баррент. Йому важко було уявити, що він нарешті повертається на Землю.

Розділ 24

Ясного сонячного дня опівдні зоряний корабель приземлився десь на північноамериканському континенті. Баррент планував дочекатись темряви, перш ніж покинути борт, але на одному з екранів у Пункті керування з'явилось попередження: «Пасажирам і екіпажу негайно покинути корабель. Судно підлягає процедурі повної дезактивації. Час до початку — двадцять хвилин». Це повідомлення, бозна коли заведене в програму, наразі, за повної відсутності і пасажирів, і навіть екіпажу, видавалось безглуздим і нікому непотрібним. Окрім, звичайно, Баррента.

Він не знав, що саме означає оголошена процедура. Але оскільки екіпажу було наказано вийти, покладатись на захист респіратора могло бути небезпечним. Баррент вирішив, що в цій ситуації менш ризикованим буде зійти з корабля.

Члени Другої групи багато міркували над тим, як одягтись Барренту, прибувши на Землю. Перші хвилини на Землі можуть бути вирішальними. Жодні хитрощі його б не врятували, якби одяг Баррента виглядав дивним для місцевих мешканців. На жаль, Група не знала, як саме наразі одягаються земляни. Дехто пропонував одягти Баррента в цивільний одяг за реконструйованими спогадами. Інші вважали, що уніформа охоронця, яку він носив на борту, підходитиме і для того, щоб зійти з корабля на Землі. Сам Баррент пристав на думку третіх, які запропонували одягти комбінезон техніка — по-перше, він буде найменш впадати в очі на космодромі, по-друге, цей стиль найменше зазнає змін із роками. Звичайно, в місті такий одяг міг виглядати недоречно, але не можна заздалегідь пристосуватись до всіх можливих ситуацій.

Баррент швидко зняв однострій охоронця, під яким був легкий комбінезон. Він сховав пістолет у кишеню, взяв у руки невеличку валізку і рушив коридором до виходу. Якусь мить Баррент вагався, чи не краще залишити зброю на кораблі. Але вирішив не розлучатися з нею. Із пістолетом, у разі чого, в нього буде шанс відірватися від поліції.

Він глибоко вдихнув і вийшов із корабля на трап.

Баррент не побачив ні охорони, ні інспекційної групи, ні поліції, ні військових, ні митників. Жодної душі взагалі. Далеко на іншому боці просторого космодрому виднілися ряди зоряних кораблів, які виблискували на сонці. Прямо перед ним був паркан, ворота були відчинені.

Баррент пішов по полю — швидко, але без метушливого поспіху. Він не розумів, чому все складалось так просто. Можливо, у секретної поліції Землі були якісь непомітні вигадливі засоби перевірки пасажирів корабля.

Він дійшов до воріт. Біля них не було нікого, окрім лисого чоловіка середнього віку й хлопчика років десяти. Вони ніби чекали на нього. Важко було повірити, що саме так виглядають державні службовці, але хто його знає, які порядки тут на Землі? Він пройшов крізь ворота.

Лисий чоловік, тримаючи хлопчика за руку, підійшов до Баррента.

— Перепрошую, — сказав чоловік.

— Слухаю вас.

— Я бачив, що ви прибули на зоряному кораблі. Можна вам задати кілька запитань?

— Звичайно, будь ласка, — сказав Баррент, просунувши руку в кишені комбінезона ближче до зброї. Тепер він був певен, що лисий чоловік — поліцейський агент. Єдине, що видавалось безглуздим, — це присутність дитини, якщо тільки хлопчик теж не був агентом-початківцем.

— Справа в тому, що мій син Ронні готує шкільну роботу про зоряні кораблі.

— Тож я хотів би побачити корабель, — сказав Ронні, маленьке худорляве хлопченя з розумним обличчям.

— Він захотів побачити кораблі, — пояснив чоловік, — я казав йому, що це не обов'язково — всі потрібні йому факти й фотографії є в енциклопедії. Але син захотів сам все побачити.

— Це б мені дуже допомогло, — сказав Ронні.

— Звичайно, — погодився Баррент, енергійно киваючи. Він починав сумніватись у своїх попередніх висновках щодо цього чоловіка. Для секретного агента поліції це був занадто вже хитрий хід.

— Ви працюєте на кораблях? — запитав Ронні.

— Ну, так.

— Яка в них швидкість?

— Реальна чи в гіперпросторі? — запитав Баррент.

Це запитання, здається, збило Ронні з пантелику. Він відкопилив нижню губу і сказав:

— Господи, я й не знав, що вони пересуваються в гіперпросторі.

Хлопчик на мить замислився.

— Власне кажучи, я взагалі не знаю, що таке гіпер-простір.

Баррент і батько хлопчика водночас із розумінням посміхнулися один до одного.

— Гаразд, яка в них швидкість у реальному просторі? — запитав Ронні.

— Сто тисяч миль на годину, — бовкнув Баррент перше, що йому спало на думку.

Хлопчик із батьком кивнули.

— Пристойна швидкість, — зауважив батько.

— І, звичайно, швидкість у гіперпросторі набагато більша, — додав