Читати книгу - "Порожнє небо, Радек Рак"

VIII. Як Толпі зустрів Зоряницю Серпневу та довідався, звідки беруться нічні метелики

— Не вірю. Не вірю, Ясю, не вірю — і квит. Як, хай йому біс, можна розбити місяць?! А бодай мене миші з’їли! Розбити — ще нехай, але щоб зробили це двоє таких сіромах… Вибач мені, любий Ясю, але для цього моїх мізків замало, — Тифон Ґорґонович сильніше натиснув на педаль газу вишневого «мерседеса» 260 D[28] та перемкнув передачу, коли двигун загарчав у темряві, а машина набрала швидкості. Могутній чоловік витер великі краплі поту з червоного обличчя, його погляд був трохи розфокусований.

— Ніякі ми вам не сіромахи! — обурився Сірничок на задньому сидінні. — Я — чорт шляхетного…

— Стули писок, — різко урвав його Тифон.

Автомобіль мчав широким бульваром Краківського передмістя. Кольорові палаци з високими вікнами спали глибоким сном, а за тими вікнами — лише темрява: година була така пізня, що аж рання — та година, коли сни ходять головами найглибші та найхолодніші. Ліхтарі у формі дерев відкидали на бруківку різнокольорові відблиски крізь барвисті скельця, сріблясте куте листя холодно світилося. Толпі на шкіряному сидінні позаду поглинав цю розкіш і по вуха тонув у ній. Навіть пекуча рана на щоці особливо йому не докучала.

Він вслухався у перемінний ґелґотливий рик двигуна, глибоко в ніздрі втягував запах шкіри, тавоту і тютюну, і йому здавалося, що все навколо нереальне, наче він завис уві сні. Прокручував у голові сцени останньої години. Ось Ян Азриель Геспер хапає величезного Тифона за комір і тягне його крутими сходами вниз до підвалу — холодного, але сухого. Скляні реторти, погасле горно, трапецієвидний столик, кілька запилених книжок. Старий рабин витягає з однієї з них пожовклий папірець, змережений кривими павучими літерами, і читає вголос слова, що звучать грізно й таємниче: Lux stellorum… Sanguis virginacea Virginis Vetierandae… Somnes perspicuentes et somnes tenebres… Spiritus purissimus…

— Та кажи ти по-людському, — гарикає Тифон.

— Зоряного блиску склянка, — читає Геспер поволі, гордовито, немов веде літанію, — дівоча кров Панни Славетної, пучка снів світлих та снів темних пучка, алкоголю найчистішого гранів сім руських бочок, пилку з крилець нічних метеликів гарнець, ртуті галонів — три, води, трикратно свяченої — жбан, перо янгольське. Оцього нам треба, щоб витопити новий місяць.

Тифон вибухає божевільним сміхом.

— Ну то готуймо, Ясю, душу для гайворонів, ще й солі та перцю візьмемо, щоб ми їм краще смакували. Ртуть знайдеться, алкоголю в мене не бракує, дівицю роздівичимо, а свяченою водою розживемося у братів святого Домініка. Але, Богом немилосердним присягаюся, де я тобі знайду нічних метеликів, де візьму тих снів, як видеру перо з янгольської дупи? Ну як?

— Готуй автомобіль! — Геспер на це. — Поїдемо за метеликами. Вулиця Горішня Панни Марії. Хутенько!

Толпі пам’ятав своє здивування, коли побачив лискучого «мерседеса», що причаївся у темряві під повіткою на подвір’ї, й гарчання двигуна, коли вони викотилися на Золоту. Товстун Тифон комизився, що Геспер не дає йому часу, аби вскочити у пальто та штани, і що він пожмакає свій новий смокінг; стулив рота, коли старий рабин обізвав його на їдиші.

Усе це ще раз пронеслося в голові Толпі, коли автомобіль мчав його нічним Любліном.

Тифон різко завернув ліворуч, у бічний завулок, потім праворуч, зад машини повело, світло фар лизнуло стінки будинків, і «мерседес» виїхав на вулицю, що вела униз, майже паралельно Краківському передмістю. Там стояли два білі костьоли, і хлопцеві стало моторошно: ця дорога вела до Будинку святого Обскуранта, й на мить Толпі подумав, що Тифон із Геспером хочуть відвезти його назад до черниць, до сестри Ремедіос із розбитою головою та до матінки Інтенебрії, що запихала собі хробаків до рота.

Униз і вниз, що далі від Краківського передмістя, то будинки стають бридкішими, брами — темнішими, а навколо дедалі більше згущується сірість. Якоїсь миті Тифон виїхав на темну вуличку ліворуч і різко загальмував. Сірничок розквасив собі носа об важіль передач.

— Горішня Панни Марії, — буркнув Тифон Ґорґонович. — І що тепер?

Старий вийшов, прочесав поглядом дахи, комини та вежі в чорній ущелині завулка. Горішня Панни Марії не мала ліхтарів, тут залягала суцільна темрява, і лише смуга світла з головної вулиці доходила сюди та сягала місця, де закінчувалася бруківка й починалися широкі сходи, що вели донизу. Нижче була тільки розтоптана багнюка. Четверо дверей легенько стукнули, а Геспер повів усіх сходами, за сяйво ліхтаря.

На відкритому подвір’ї ліворуч із землі підіймався низький світлий барак. Віконниці — замкнені, з них злущилася фарба — здається, темно-зелена, але в темряві важко сказати напевно. На пласкому даху росла бліда береза, один із коренів звішувався на ринву, шурхотіло листя. Ян Азриель Геспер загрюкав у двері, обвішані кольоровими стрічками та дерев’яними калатальцями.

Толпі із тремтячим серцем дивився на золотий проблиск, який витікав