Читати книгу - "Хтива мрія. Книга перша, Єва Басіста"

Коли виходжу з ванної кімнати, то Роман уже одягнутий. Сидить на застеленому ліжку, очі прикуті до телефона, а коли бачить, що я тут, -  блакитні океани на мені.

Але недовго тримає у своєму фокусі. Десь секунду, або навіть менше. І знову до екрана.

Хочеться підійти та забрати у нього цей клятий гаджет. Не відірвати від нього!

Я скидаю халат, який кидаю на стільчик та тільки в трусиках йду до ліжка, на якому біля Романа лежить мій одяг - ідеально складений.

Не тільки він голяка вміє ходити. Може хоч відлипне від смартфона!

Боже, я зараз така зла на нього, що, либонь, з очей іскри летять та хочеться його вкусити, мов гадюка. Вчепитися у ногу та так вжалити, аби втямив мій стан.

Якби все продовжив - не відчувала себе плазуном. А…

Так, він сказав, що часу мало. Мало, мало… А нічого, що один раз можна не поїсти? Ще жодна людина не померла від того, що пропустила один із прийомів їжі. Можна один раз цим пожертвувати.

Не приховую, що приємно, що запитав про коліна, про волосся та по голові погладив, мов слухняне дитя, але…

Хапаю джинси та першими їх натягаю на свої ноги, а там тягнуся до бюстгальтера та перетинаюся з його очима, які знову дивляться на мене, а точніше на груди.

Ну хоч щось його цікавить…

- Щось не так? - питаю я.

- Усе добре, - відриває від них очі та дивиться мені в обличчя. - Просто хотів сказати, що поїмо в кафе неподалік, аби далеко не їхати. Там грузинська кухня. Підходить? Чи інше щось пошукати?

- Не треба, підходить, - прикриваю груди бюстгальтером, а подумки продовжую злитися.

Краще замість їжі б почав говорити, що далі має бути між нами. Чи будемо про це в тому кафе балакати?

- Чудово, - знову пірнає у телефон, а я уже хапаю сорочку.

Просовую ґудзики через дірочки та намагаюся себе заспокоїти. Не треба фиркати. Він же мені нічого не винен, а тим паче нічого серйозного не обіцяв.

Сама ж полізла до нього…

Але тут вмикаються протилежні думки, які викликані невдоволенням через те, що тільки все у його задоволення було.

Ні, я, звісно, також завершила. Однак самозадоволення абсолютно не рахується. Ним і вдома можна зайнятися за зачиненими дверми. Не треба для цього ще когось.

Підходжу до своєї сумочки та виймаю телефон. Хочу його розблокувати - він сконав від «голоду». Сіла зарядка. Чорт, а у мене навіть зі собою нема павербанку.

Зиркаю на свій годинник на руці - одинадцята. Батьки, мабуть, капець, як хвилюються. Ще зараз із переляку до поліції звернуться зі заявою, що донька пропала.

- Романе, у тебе нема павербанка? - обертаюся до нього. - Мій телефон "помер".

- Павербанка нема, але в авто є зарядка - підзарядиш поки будемо їхати та їсти, - відповідає. - Ти готова?

- Так, зараз тільки волосся розчешу.

- Ок.

Виймаю зі сумочки червоний гребінець із рідкими зубцями, а пасма звільняю з дульки. Швидко приводжу його до нормального стану. Хоча що тут приводити? Воно завжди рівне. Декілька рухів гребінцем та все готово.

- Усе, - закриваю сумочку.

Роман встає і йде до виходу. Я насуплююся. Міг би й за руку взяти. Вчора ж брав за неї…

- Нічого не забула? - питається він, коли ми виходимо і йдемо до автівки.

Над нашими головами синя безодня затягнена сірими щільними хмарами, а у повітрі літає свіжість. Напевно, скоро буде дощ.

- Ні, - відчуваю, як дмухає вітер. Він прохолодний і пахне невідомими мені квітами. Дуже солодкими квітами, які нагадують парфуми.

Він не взяв мене за руку, але двері своєї Toyota відкриває. У салоні втикаю у смартфон зарядку. Гаджет настільки сильно сів, що навіть не хоче вмикатися. Чортівня. Сподіваюся, що з часом оклигає.

Роман же їде до того кафе, а ось мене знову накривають злі думки. Він мовчки кермує, а я мовчазливо дивлюся на нього, як тут різко зупиняється. Стає на узбіччя та повертається до мене. Пильно пронизує поглядом та мовить:

- Перестань.

- Що перестати? - запитую.

- Показувати своє невдоволення. Я ж тобі сказав, що поговоримо пізніше. А ти що робиш?

Лупаю на нього. Але які ж у нього все ж таки гарні очі... Та не про очі треба думати.

- Я не люблю відкладати справи, які можна вирішити вже, а не потім, - пояснюю.

- Отже, ти хочеш зараз поговорити? Правильно, тебе зрозумів?

- Так, зараз, - помічаю, як на лобове скло падають перші краплі дощу та стрімко біжать ковзкою поверхнею донизу.

- Добре. Обирай день - проведемо ніч, а там розпрощаємося.

- Розпрощаємося? - додаю кисло я, бо образливо, що тільки таке пропонує. - Це я настільки не подобаюся тобі?

- Насте, ти вродлива дівчина…

- Видно, що ні. Ніхто ще мною так не бридував, як ти. Зазвичай відбою не маю від хлопців, а тут тільки на одну ніч. А може я хочу більшого? Так, я не приховую, що вчора напросилася на секс, але тільки у такий спосіб могла зацікавити тебе.