Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

якщо покликані лише віддати своє життя ні за що, не встигнуть ще до ладу почати життя? Дехто калічить себе, відстрілюючи собі пальці на руках і ногах, аби не пройти армійський медогляд, інші ж вибирають не такий кривавий вихід – отруїтися газом у автівках з двигуном, що працює вхолосту, в зачинених гаражах своїх батьків, і значно частіше, аніж ні, якщо у хлопчака є подружка, вони всядуться в таку автівку разом, обійнявшись, а випари повільно зроблять свою справу. Попервах ці безглузді смерті викликають у Нойза відразу, і він робить усе можливе, аби їх припинити, та з часом його думки починають рухатися в іншому напрямі, і на четвертий чи на п’ятий місяць він сам заражується цією інфекцією. Ось що Фергюсон планував зробити з історією далі – рушити услід за різними кроками Нойза, котрі в кінці книги приведуть його до самогубства: найглибше співчуття, що розвинеться в ньому до підопічних молодих людей, бесіди з понад двомастами п’ятьдесятьма хлопчиками й дівчатками, котрі переконають його в тому, що все місто переживає не медичну, а духовну кризу, що питання тут – не смерть чи потяг до смерті, а втрата надії на майбутнє, і щойно Нойз усвідомить, що всі вони живуть у світі без надії, Фергюсон планував звести його з однією з тих молодих осіб, кого Нойз консультував останніми місяцями, – з сімнадцятилітньою дівчиною на ймення Лілі Макнамара, чий брат-близнюк Гарольд уже покінчив із собою, а більше не одружений і бездітний доктор Нойз візьме Лілі до себе пожити тиждень чи й місяць, або ж півроку, і спробує відмовити просту, вперту, мовчазну дівчину від думок про смерть. Таким буде його останній рубіж оборони, останнє зусилля відштовхнути власне бажання скоритися, і коли йому не вдасться повернути її назад до життя, він рушить услід за неї до гаражу, зачинить двері й вікна, і відтак сяде разом із Лілі в авто і поверне ключа в замку запалювання…

Сімдесят чотири повільно написаних і переписаних сторінки від середини червня до середини вересня, а два тижні потому, як він знову почав їздити до Брукліна й назад, видавництво «Метушня» видало зібрання його творів. Після такого важкого літа «Прелюдії» вистрибнули з-під землі так само несподівано, як і перший крокус ранньої весни. Пурпуровий спалах, що вирвався з-під грязюки й почорнілого сніга на промерзлій землі, прекрасний спис кольору в безбарвному до того світі, адже обкладинка «Прелюдій» і справді мала пурпуровий колір, той відтінок пурпуру, що називається рожевувато-ліловим, той колір, котрий Фергюсон із Роном вибрали з-поміж численних відтінків, доступних їм, типографська обкладинка строгого дизайну з його прізвищем і назвою, набраними чорним, в тонкому білому прямокутнику, легкий уклін у бік палітурок «Галлімара» у Франції, елегантних, таких вишуканих, як вважав Фергюсон, і, вперше взявши примірник книжки в руки, він пережив щось таке, до чого не був готовий: бурю захвату. Не зовсім відмінного від того, який відчув, вигравши стипендію Волта Вітмена, усвідомив він, але от із якою різницею: стипендію в нього забрали, а от книжка назавше залишиться в нього, навіть якщо прочитають її десь так сімнадцять осіб.

Були рецензії. Уперше в його житті Фергюсона голубили й лупцювали прилюдно, тринадцять разів за останні чотири місяці, за його підрахунками, – довгі, середні й короткі відгуки в газетах, журналах і літературних щоквартальниках, п’ять задовільних поцілунків узасос, дружній ляпанець по спині, три удари в морду, один раз коліном по яйцях, одна страта розстрільною командою, і ще двоє стиснули плечима. Фергюсон був і генієм, і водночас ідіотом, був вундеркіндом і бундючним телепнем, як найкращим з того, що відбулося цього року, так і найгіршим з того, що відбулося цього року, як особою, що кипить талантами, так і цілковитою бездарністю. Нічого не змінилося після катавасії Хенка й Франка з місіс Болдвін та їхнього протистояння з тіткою Мілдред і дядьком Доном півстоліття тому, тяжіння й відштовхування позитивного й негативного, нескінченне протистояння в одіозних пересудах, проте, як би він не намагався ігнорувати і добре й погане, що казали про нього, Фергюсонові доводилося визнати, що покуси все одно жалять довше, ніж зберігаються, не зношуючися, поцілунки, що важче забувати нападки на нього як на «знавіснілого, розперезаного хіпі, котрий не вірить у літературу і прагне її знищити», ніж пам’ятати, що його хвалять як «кмітливого новачка в районі». До біса, сказав він собі, запихаючи рецензії в нижній ящик письмового столу. Якщо він коли-небудь і вирішить опублікувати ще одну книжку, то заліпить собі вуха свічним воском, на очі надягне пов’язку, тіло прив’яже до щогли корабля і лише по цьому вийде в море під час шторму, аби сирени вже не могли до нього докричатися.

Незабаром після виходу книги повернулася Мері Доног’ю. Селії до того часу вже не було понад п’ять місяців, і самотній, спраглий сексу Фергюсон був більш ніж зацікавлений почути від Джоанни, що її сестра нещодавно розірвала стосунки зі своїм кавалером останніх півтора років, і якщо Фергюсон має якесь бажання знову побачитися з Мері, Джоанна буде більше ніж щаслива запросити їх обох на вечерю якось увечері в наступні дні або тижні. Мері вже вистачило Мічігану, і вона повернулася до Нью-Йорку вивчати право в Нью-Йоркському університеті, на п’ятнадцять чи двадцять фунтів схудла, за словами Джоанни, і та тепер питає в нього, позаяк Мері спитала її, і тому, якщо Фергюсон не проти, то, схоже, й Мері також не проти, тому так воно й вийшло, що Фергюсон і Мері знову почали зустрічатися, тобто знову разом спати, як колись давно, влітку 1966 року, і ні, то не було кохання, коханням це ніколи не стане, проте в якомусь сенсі це було навіть краще від кохання, дружба, дружба чиста і проста, з величезними обсягами захвату з обох сторін, і до другого місяця їхнього другого роману Фергюсон почав настільки глибоко довіряти Мері, що саме на неї вирішив скинути тягар, що обтяжував його із Селією, вперше висповідався з приводу Арті, бейсбола й ганебної марноти з діафрагмами, розповівши їй, що ніколи не насмілювався повідати кому-небудь іншому і, коли закінчив цю жалюгідну історію мовчання й обману, відвернувся від Мері, вперся поглядом у стіну і мовив: Що зі мною не так?

Те, що ти молодий, відповіла Мері. Це єдине, що з тобою взагалі не так. Ти був молодим і плекав думки нерозвинутого юнака з великим серцем і надміру розвинутим юнацьким максималізмом. Тепер ти вже не настільки юний і перестав так думати.

Оце й усе?