Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Гідне осуду.

Так, саме так воно й називається. Гідне осуду.

Я хотів на ній одружитися, чи, принаймні, гадав, що хочу, і якби я їй сказав, що в нас ніколи не могло бути дітей, вона б, імовірно, мене відкинула.

І все ж таки. Не сказати їй про це було неправильним.

Ну от тобі я ж сказав, правда?

Зі мною все інакше.

Он як? І чому ж це?

Тому, що ти не хочеш на мені одружуватися.

Хто знає, хочу я чи ні? Хто знає, хочеш цього ти чи ні? Хто взагалі хоча що-небудь знає?

Мері розсміялася.

Принаймні, ти можеш більше не сидіти на Пігулці, вів далі Фергюсон.

Знаєш, ти не єдиний чоловік у Нью-Йорку. Припустимо, я вийду на вулицю якось увечері, наштовхнуся на Сеньйора Маніфіко і він зведе мене з глузду?

Просто не розповідай мені про таке, більше ні про що не прошу.

А між тим, Арчі, тобі слід звернутись до іншого лікаря – щоб уже напевне.

Я знаю, відповів Фергюсон, знаю, що слід, і я піду, як-небудь днями, звичайно, піду, як-небудь днями, чесно.

Тисяча дев’ятсот шістдесят дев’ятий був роком сімох загадок, вісьмох бомб, чотирнадцяти відмов, двох зламаних кісток, номера двісті шістдесят три та одного жарту, що змінив усе життя.

1) Чотири дні потому, як Річарда Ніксона поставили тридцять сьомим президентом Сполучених Штатів, Фергюсон написав останню фразу «Столиці руїн». Чорновик було закінчено, перший варіант, на котрий пішло стільки праці, що пережив до того часу стільки виправлень, що його можна було вважати, напевно, дев’ятим чи десятим варіантом, та Фергюсон і далі був незадоволений рукописом, не цілком задоволений, у всякому разі, у передчутті ще великого обсягу роботу попереду, доки текст можна буде оголосити закінченим, тому він не випускав книги з рук ще чотири місяці, щось підкручував, полірував, вирізав і додавав, замінював слова й відточував фрази, і коли на початку червня сів переписувати останню, остаточну версію, в Бруклінському коледжі в нього настала саме середина випускних іспитів, і Фергюсон був майже готовий його закінчити.

Фергюсон знав лише одного видавця – лише одного, в котрого він хотів друкуватися, і тепер, коли він завершив роман, як приємно було вручити рукопис друзям у видавництві «Метушня», котрі знову й знову казали йому, що будуть і надалі – довіку – друкувати його твори. Проте за останні кілька місяців дещо змінилося, і молода компанія, досі на етапі свого розвитку, яка з моменту свого народження, влітку 1967 року випустила дванадцять книжок, опинилася на грані вимирання. Тріксі Давенпорт, єдиний спонсор малого, проте зовсім не невидимого видавництва, до того двічі побувавши в шлюбі, у квітні вийшла заміж утретє, а її новий чоловік Віктор Кранц, який, схоже, нічим не займався, крім управління капіталовкладеннями Тріксі, мистецтва не любив (якщо не брати до уваги те, що продукувалося покійними митцями на кшталт Мондріана й Кандінського), і він порадив ангелові «Метушні» припинити розбазарювання грошей на такі «безглузді підприємства», як видавництво «Метушня». Отак вилку з розетки й висмикнули. Всі угоди на майбутні книги скасували, наклади, ще не надіслані в книжкові крамниці та на склади гуртовикам, підлягали списанню в залишки, а ті, що не списувалися, – здачі в макулатуру. За дев’ять місяців з дати виходу «Прелюдій» було продано в кількості 806 примірників. Може, це й небагато, та за мірками «Метушні» – показник пристойний, четвертий у списку бестселер після книжки еротичних віршів Енн (1486), «Розбитих голів» Біллі (1141) та пікантних щоденників Бо про життя гомиків у центрі міста після настання темряви (966). У кінці травня Фергюсон придбав сотню власних книжок по два долари за штуку, склав коробки в цоколі дому на Вудхол-кресент, а відтак того ж вечора повернувся до Нью-Йорка на людну вечірку в Біллі, де всі, хто працював у видавництві «Метушня» чи друкувалися в них, разом зі своїми дружинами, чоловіками, подругами та друзями зібралися проклинати ім’я Віктора Кранца й напиватися. Ще сумнішим став той факт, що, позаяк Джоанна знову завагітніла, а Біллі працював перевізником меблів, аби принести в дім побільше грошей, настала неминуча мить, коли Біллі здерся на стілець посеред вечірки та оголосив кінець видавництву «Метушня», та хоча б, додав п’яний Біллі, горлаючи так, що на шиї в нього здулися жили, принаймні я маю намір почекати, доки не надрукую всі свої книги й брошури, котрі обіцяв, адже Я Людина, Що виконує Свої Обіцянки! – в’їдлива репліка на адресу штепселя, висмикнутого з «Метушні», – і всі зааплодували йому і почали хвалити Біллі як людину свого слова, а Джоанна стояла з ним поруч, і сльози котилися по її щоках, і потому Мері вийняла носовичок і почала витирати Джоанні сльози, а Фергюсон, що стояв поблизу й уважно спостерігав за подіями, любив Мері за це. За порадою Біллі Фергюсон знайшов собі літературного агента, аби той зайнявся пошуками нового видавця. Агента звали Лінн Ебергардт, і чи варто казати – вона була й агентом самого Біллі (не тому, що Біллі дописав нову книжку, а тому, що вона сподівалася прилаштувати «Розтрощені голови» в масове видавництво, що друкувало книги в паперових палітурках, позаяк «Метушня» була вже в агонії), і Фергюсона надихнула її реакція на «Столицю руїн», котру вона в листі з повідомленням, що бере його в свої клієнти, назвала блискучим антивоєнним романом, а відтак, по двох днях, в телефонній розмові описала роман як фільм Бергмана, перенесений до Америки і виражений словами. Фергюсон мав змішані почуття щодо фільмів Бергмана (деякі йому подобалися, а деякі ні), але зрозумів, що Лінн вважає це найвищим компліментом, і подякував їй за щедру оцінку. Лінн була молодою й завзятою – маленька гарненька жіночка з білявим волоссям і яскраво нафарбованими губами, котра майже роком раніше рушила у вільне плавання, і тепер молодим, незалежним агентом без будь-яких колишніх клієнтів у портфелі вона поставила перед собою завдання відшукати кращих з-поміж нових молодих письменників, а у свої двадцять два роки й три місяці Фергюсон був уже ким-ким, а молодим безперечно. Потому вона почала розсилати рукопис нью-йоркським видавцям згідно зі своїм списком, і один по одному почали надходити відмови. Не те, щоби хтось із цих видавців вважав Фергюсонову книжку поганою чи негідною, чи що вона не мала ознак того, що один із них назвав «надзвичайним талантом», але одностайна думка полягала