Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

Я відповів йому чарівною усмішкою.

—А може, облишиш ці дурні витівки з бляшанкою і просто довіришся мені?

— Навіть не сподівайся.

Мої плечі поникли. Отаке воно, життя: хоч як пручаєшся, а чарівник урешті знайде спосіб приборкати тебе.

— Гаразд, Натаніелю, — сказав я. — То чого саме ти від мене хочеш?

15

Коли джин перекинувся голубом і вилетів у вікно, Натаніель зачинив вікно на засувку, заслонив штори і знесилено опустився на підлогу. Обличчя хлопця було мертвотно—бліде, Натаніеля аж трусило від перевтоми. Майже годину він сидів, притулившись до стіни і втупившись у порожнечу.

Він зробив це — подолав демона і знову підкорив його. Залишалося тільки накласти закляття Ув’язнення — і Бартімеус муситиме служити йому доти, доки він, Натаніель, сам цього забажає. Все закінчилося добре. Немає причин для тривоги. Ані найменших.

Так умовляв себе Натаніель. Проте його руки, що лежали на колінах, тремтіли, серце гучно й болісно тьохкало в грудях, і всі запевнення вмить пропадали. Розлютившись, хлопець змусив себе дихати глибше й міцніше зчепив руки, щоб вони перестали тремтіти. Він боїться, і це природно. Ледве ухилився від Кола Стимулювання. Він уперше був так близько до смерті. Звичайно, такі речі не минають без сліду. Зараз він трохи посидить, оговтається, промовить закляття, проїдеться автобусом до Темзи...

Джин знає його Ім’я.

Його справжнє, істинне ім’я.

Бартімеус Урумський, Сакр аль—Джині з аль—Аріша... Натаніель дозволив, щоб цей демон дізнався його ім’я. Пані Андервуд вимовила його, а джин почув, і цієї миті було порушено найголовніше правило. І тепер Натаніель ніколи не зможе заснути з переляку.

Страх залізною рукою здушив йому горло і хлопець мало не задихнувся. Уперше відтоді, як він себе пам’ятав, його очі наповнилися слізьми. Найголовніше правило... хто його порушив, той пропав. Демони будь-що знайдуть спосіб згубити тебе. Тільки надай їм цю змогу, й вони рано чи пізно доберуться до тебе. Часом це триває багато років, та закінчується завжди однаково...

Натаніель пригадав подібні випадки з книжок. От, скажімо, Вернер Празький: він дозволив, щоб його ім’я дізнався служка — дрібненьке бісеня. Бісеня свого часу сказало це ім’я фоліотові, фоліот — джинові, а джин — афритові. Й через три роки, коли Вернер ішов площею Святого Вац— лава, щоб купити копченої ковбаси, його підхопив вихор. Кілька годин потому з неба було чути дикі крики — такі, що городянам, які поспішали в своїх справах, закладало вуха. А на додачу на флюгери й димарі посипалися рештки чарівникового тіла. І це ще не найстрашніша доля, що спіткала неуважного мага. Були ще Паоло Туринський, Септимус Маннінг, Йоганн Фауст...

Натаніель схлипнув, і цей тихий, жалюгідний звук змусив його припинити бідкання. Годі! Він ще живий, і демон досі покірний йому. Або буде покірний, тільки—но хлопець зачарує як слід цю бляшанку. Треба опанувати себе.

Натаніель кволо піднявся на ноги, що аж підгиналися з утоми. Нелюдським зусиллям він загнав свій страх якнайглибше і взявся до підготовки. Перемалював пентаклі, змінив ароматичні трави, запалив нові свічки. Потайки проник до бібліотеки наставника й перевірив закляття. Далі додав до бляшанки розмарину, поставив її в середину кола й почав вимовляти слова Нескінченного Ув’язнення. Через п’ять довгих хвилин йому пересохло в роті, голос захрип, аж тут довкола бляшанки з’явилася сталево—сіра аура. Вона спалахнула й помалу згасла знову. Натаніель виголосив ім’я Бартімеуса, додав астрологічну дату, з якої закляття мало почати діяти, й завершив його. Тепер бляшанка здавалася такою, як раніше. Хлопець заховав її до кишені куртки, загасив свічки й накрив помальовану підлогу килимом, а потім зморено впав на ліжко.

За годину пані Андервуд, що саме принесла чоловікові обід, вирішила поділитися з ним своїми клопотами.

— Мене хвилює хлопчик, — зауважила вона. — Він майже не торкався до бутербродів. Сів за стіл і сидить, білий як полотно. Ніби цілу ніч не спав. Чи прихворів, чи злякався чогось... — вона помовчала. — Чуєш, любий?

Пан Андервуд тим часом вивчав свою тарілку.

— Марто, а де мангове чатні? Ти ж знаєш — я люблю приправляти ним шинку й салат.

— Чатні закінчилося, любий. То що нам, по—твоєму, треба робити?

— Купити ще. Хіба незрозуміло? Ох, ці жінки...

— Що робити з хлопчиком?

— Гм-м? Ні, з ним усе гаразд. Цей шмаркач хвилюється через Найменування. І через перше закляття біса. Колись я сам цього боявся — мій наставник мусив силоміць заганяти мене до кола, — пан Андервуд засунув у рот шмат шинки. — Скажи йому, щоб він через півтори години зайшов до бібліотеки. І не забув Альманах. Ні, краще через годину... Мені ще треба буде зателефонувати Дювалеві з приводу цих крадіжок, нехай їм дідько!

Тим часом на кухні Натаніель ледве впорався з половиною бутерброда. Пані Андервуд скуйовдила хлопцеві волосся.

— Не сумуй, — сказала вона. — Це Найменування так бентежить тебе? Не варто хвилюватися. Натаніель — хороше ім’я, та на світі є й багато інших, не гірших. Тільки уяви: ти можеш обрати собі будь-яке ім’я, яке тобі подобається.

Звичайно, якщо його вже не обрав хтось із нинішніх чарівників. Простолюд такого права не має. їм доводиться жити з одним-єдиним ім’ям.

Господиня клопоталася біля Натаніеля, заливала окропом чайник, шукала молоко — й говорила, говорила, говорила... А Натаніель відчував у кишені важку бляшанку.

— Я трохи погуляю, пані Андервуд, — нарешті сказав він. —Хочу подихати свіжим повітрям.

Пані Андервуд спантеличено поглянула на хлопця:

— Любий мій, тільки не зараз. У тебе скоро Найменування. Твій наставник хоче, щоб ти через годину прийшов до бібліотеки. І не забув Альманах імен. Хоча, щиро кажучи, ти й справді наче слабий. Свіже повітря тобі не завадить... Якщо ти вийдеш хвилин на п’ять, наставник нічого не помітить.

— Ні, пані Андервуд, не треба. Краще я залишуся тут.

П’ять хвилин?! Йому треба принаймні