Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
"Яка ж я дурепа! - прикусила губу дівчина. - Невже думала, що Мерлін стане мені допомагати?! Щоб я сказала?! – дівчина зиркнула у бік трону. – Те, пити треба менше, та дивитися хто тобі у кухоль підливає!"
Рада настільки захопилася, що не почула, як підійшов Альбрехт.
- Можна тебе запросити на танець?
Дівчина знизу-вгору подивилася на його простягнуту долоню.
«Наче усе нормально» - усередині усе здригнулося. Його посмішка додала їй сміливості.
Відповівши на посмішку, дівчина подала руку. Зробивши кілька кроків, вони закружляли разом з усіма.
Альбрехт уже танцював набагато краще, ніж півтора місяця тому. Його рухи були злагодженими, плавними. Нібито він тримав у руках не живу людину, а порцелянову ляльку. І будь-який неправильний крок міг просто її розбити.
На губах юнака з'явилася посмішка. Він був щасливий знову доторкнутися до неї. І ці кілька хвилин вальсу були просто казковими. Йому не хотілося випускати її ні на мить. Хлопець помічав, що його партнерка десь у хмарах.
Як би Рада не хотіла, у неї не вийшло втримати посмішку на губах.
- Щось сталося? – нахилившись трохи до неї спитав Альбрехт.
Дівчина натягнуто посміхнулася. Їй не хотілося ні з ким ділитися своїми переживаннями. Особливо з ним.
Вони станцювали ще один танець. Альбрехт дивився на неї бажаючи лиш одного – обійняти. Почути ще раз її заливистий сміх та часом непристойні жарти, від яких кров стукала у скроні. Зараз її тут ніби не було. Його вередлива герцогиня думала про щось таке, що не хотіла йому сказати. Йому. Кращому другу…
- Тобі личить ця сукня! - зробив комплемент хлопець. - Ти дуже красива!
Рада знову зобразила на своєму обличчі посмішку.
- Ми з тобою вже давно знайомі! І я хотів сказати....
План Альбрехта провалився, оскільки їх на деякий час розлучили. Знову вони зустрілися через кілька хвилин. Цей танець був з постійною зміною партнерів.
- Мені потрібно з тобою поговорити! Давай вийдемо на веранду! - запропонував Альбрехт, перекрикуючи гучну музику.
Рада знизала плечима, пішовши за ним. Слуги перед ними відчинили наполовину засклені двері. Це були ті двері, що бачив Альбрехт у другий день перебування в замку. Далі починався парк.
Дощ на вулиці посилився. Вони залишилися стояти під навісом, щоб не намокнути. Дівчина, пройшовши трохи вперед, подивилася на дрібний дощ, а потім на друга. Очі Альбрехта горіли чарівним вогнем. Рада не стала опиратися, коли він узяв її за руку. Адже йому це ніколи не заборонялося.
- Рад, я не знаю, як сказати. - стискаючи її руку, прошепотів Альбрехт.
- Може тоді не треба? Пізніше. – вже більш щиро усміхнулась дівчина, дивуючись його раптовій сором’язливості.
- Я довго про це думав. Не міг спокійно спати! Ти ніяк не виходиш у мене з голови.
Його пальці ковзнули по руці дівчини. В її синьо-зелених очах з'явилася тривога. Вона відчула, що він хоче сказати.
- Альбрехте, не потрібно. - тихо попросила вона.
- Почекай! Дай мені сказати! Я не можу без тебе! Я тебе кохаю!
Дівчина здригнулася, ніби їй щойно дали під дих. Важко задихавши, вона вивільнила свою руку. В очах залишився тільки відчай.
- Ти хворий! Це минеться!
- Ні! Я не хворий! Я справді кохаю тебе, Радо! Чому ж ти говориш такі жахливі речі? – йому захотілося закричати це.
- Ти не можеш мене кохати! Ми абсолютно різні! - заперечила йому Рада.
- Це не проблема! Я можу для тебе зробити все! – в його очах більше не було тих веселих іскор. - Я думав, що тепер, коли я став герцогом, щось змінилося! Що тоді ти, нарешті, помітиш мене!
Рада застигла з жахом в очах. Вона ніяк не хотіла розуміти його слова. Дівчина була готова ось-ось розплакатися.
- Альбрехте, ти герцог? - мало не плачучи, запитала вона. - Вибач мені! Але я не можу! Я не кохаю тебе! - дівчина потроху стала відступати назад, поки на неї не почав капати дощ. - Пробач!
Хлопець сповненими відчаю очима дивився, як вона розвернулася і кинулася бігти. Він не встиг затримати Раду. Її рука просто вислизнула з його пальців.
Альбрехт хотів кинутися слідом, але пелена сліз, що застелила очі, засліпила його. Хлопець не відчув, коли заплакав.
Її слова, як грім, лунали в його голові. Вона його не кохає! Вони ніколи не будуть разом! Ні! Ні! НІ! Ніколи!
Хлопець не зміг зупинити потік сліз, йому захотілося провалитися крізь землю. Його волосся й одяг уже промокли, бо він вийшов з-під навісу.
- Рада! - Альбрехт опустився на коліна, дивлячись у темряву, що згущувалася, і тихо заскулив. – Я ж не хочу більше без тебе…
До нього раптом прийшло розуміння, що життя закінчилося. Його більше нічого не тримало тут. Постоявши кілька хвилин, Альбрехт витер сльози й розвернувся до дверей. У бальній залі все ще лунала та жахлива музика та танцювали люди. Кожен був привітним, а за спиною перемивав кістки.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гармонія (2), Анна Стоун», після закриття браузера.