Читати книгу - "День падіння з висоти., Лія Серебро"

     У таксі я відкрила галерею в телефоні і спробувала переглянути відео, зняте мною.

-Чортів телефон! Якість паршива! Тільки батарею посадила! - засмутилася я, ставлячи на блокування непотрібний гаджет.

-Так куди ми їдемо зараз? - поцікавилася Оксана.

-До нього, додому. Заберу картини, відшукаю в його штанях візитівку з адресою і там спіймаємо їх на гарячому.

    Оксана мовчки кивнула головою і одразу ж зателефонувала своєму хлопцеві, повідомивши йому про те, що буде зайнята деякий час.

      Під'їхали і піднялися в ліфті.

-Нічого такий житловий комплекс. Ким Олександр працює? - між справою запитала Оксана.

-Лікарем... Головним лікарем у якійсь його клініці... Та в нього є гроші, тільки він жлоб! - з натягнутою посмішкою відповіла я.

-У якійсь клініці? І ти навіть не уточнила в якій? Теж мені лікар! Я думала він рекетир якийсь! - вигукнула Оксана.

-Я теж так думала...

   Ліфт. Тамбур. Двері одні, залізні двері другі. Хвилин п'ять знадобилося, щоб відчинити всі замки.

-Тепер вірю, що він лікар! Як у лікарні, все світле, і нічого зайвого! О! А до чого замки скрізь? Дивна атмосфера! - дивувалася Оксана, оглядаючись навколо.

-Дивна, як і він... - відповіла я, збираючи картини й відшукуючи штани, в яких він був зранку.

   Я їх знайшла в пральній машині. У кишенях було порожньо. Перерила відро для сміття і не виявила там слідів від неї.

-Довго ще? - Оксана весь час ходила за мною.

    Я зітхнула й уважно подивилася на неї.

-Зніми взуття...

-Це ще навіщо? - здивувалася вона.

-Не тобі підлогу тут мити, наслідиш!

-А тобі що? Ти ж ідеш звідси! - усміхнулася вона.

-Пробач. За звичкою сказала... - розвела руками і, дивуючись сама собі, пішла в зал. Там була остання картина на мольберті.

-Блін... Ще й мольберт перти на додачу... - із сумом у голосі підмітила я. -Що за квіти? Їх не було зранку. Коли він ішов, і я слідом, то чесне слово! Вони не стояли тут!

   Оксана призупинила крок і запитально подивилася на мене, вигнувши одну брову.

-Точно? Пам'ять не зраджує тобі? - уточнила вона.

-Склерозу немає в мене! - цілком серйозно відповіла я, а потім додала ще більш ствердно: -Странно це все... Навіть боюся до них підходити!

-Чого боятися? Я гляну? - запитала Оксана і, не дочекавшись відповіді, підскочила до журнального столика з чудовим кошиком квітів.

-Тут конверт і записка!!! - урочисто повідомила вона, радіючи немов маленьке дитя.

-Читай! - наказала я, а сама стояла в напівшоці від того, що це взагалі може бути? Олександр жодного разу не дозволяв собі купити мені щось, тим паче квіти.

-Мила! - почала вона і відкашлялася. - Я був не правий. Ти вирішила піти від мене? Я зрозумію все, що б ти не вирішила з приводу нас. Зазирни в кошик із квітами!

     Прослухавши першу частину його листа, я жестом руки показала Оксані, щоб та полізла в кошик і дістала конверт.  Та негайно відкрила конверт і завищала радісно, підстрибуючи на місці:

-Раз... Два... Три... Чотири... П'ятьшестьсемвсьм... - продовжувала вона, ковтаючи слова і захоплюючись підрахунком доларових купюр! Тисяча двісті баксів! Тааак, а що написано? Тут ще маленька листівочка! Заморочився то! Купи собі вечірню сукню! На вечір чекаю на тебе в «Лазурі».  Двадцять нуль нуль... - протягуючи кожен склад читала вона. - Сподіваюся, ти пробачиш мене!

-Несподівано... - промямлила я, плюхаючись у крісло.

-Ви зранку посварилися, потім він пішов на побачення з іншою, тепер він запрошує тебе в ресторан просити вибачення!

-А ми можемо припустити, що то й не побачення було зовсім? Може вона щось хотіла від нього? Покликала переговорити...

-А він якого біса її повіз потім кудись? - перебила Оксана.

-Підвіз додому! Елементарний жест ввічливості. - припустила я.

-Що вирішила? - конкретно запитала Оксана.

 Я краєм ока покосилася на недбало запаковані нашвидкуруч скотчем картини, потім уважно подивилася на Оксану, підійшла до неї і взяла з її рук конверт із запискою.

-А чому б і ні! Це перше наше культурне побачення! Там то я запитаю його про Аліну! Скажу, що піду від нього і тим самим утру йому його нахабний ніс!

  Я так бадьоро і награно викрикнула всю останню фразу, що Оксана підскочила на місці, злякавшись моєї удаваної сміливості. Насправді я абсолютно не розуміла до кінця мотивів Олександра. Він ніколи не вибачався, ніколи не кликав до ресторану і не дарував квітів. Очікувати можна було чого завгодно, але тільки не вигаданий нами двома романтичний вечір з вимолюванням вибачення і жалем про сварку.

     Я буду чесною в цей вечір. Поставлю йому багато важливих для мене запитань. З'ясую стосунки і обов'язково скажу йому про мій намір піти від нього.