Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Постріли і крики на вулицях змінилися сміхом і співами. Поки містяни метушилися над згарищами, хорти виносили з шинків столи і харчі для стихійного бенкету. Напої текли рікою, відтак Отто дозволив собі випити на честь свята.

— Я отримав ваше побажання забрати вцілілих після допитів, — мовив Юхим за вечерею. — Отто, нащо вони вам здалися?

— Фобос і Деймос, — Отто кілька секунд пригадував слово. — Цькувати! Так, вчитися цькувати. Вчитися полювати на лікантропів.

— Бачу, що вовкодави потрапили до гарних рук.

— Чудові песики.

Юхим оглянувся навколо і неспішно потягнув із келиха червоного солодкого.

— От і кінець Вовчого міста, — сказав Кривденко задоволено. — Ціла епоха зникає цього вечора. Знали б ви, Отто, скільки грошей коштував сьогоднішній напад!

— Тут не місце думкам про вигоду.

— Повірте, цифри нажахають навіть святого. Ви не звітуєте гетьманові, — криво посміхнувся голова Таємної Варти. — Коли він побачив кошторис на самі тільки срібні кулі... Втім, до біса! Справу зроблено, пане Шварце, а це головне. Будьмо!

Наступного ранку Юхим і Отто зустрілися перед мерзенним дубом. На полі палахкотіли численні багаття, у повітрі тхнуло паленою шкірою — горіли прокляті тіла.

— Не бажаєте символічно вдарити сокирою по стовбуру? — запропонував Юхим. — Газетярі хочуть зазнімкувати цей історичний момент.

— Дагеротип? Я? Ні, ні, — Отто закрутив головою. — Інкогніто!

— Мудро, — погодився Кривденко. — Я теж цього не люблю, хоча моє обличчя в гетьманаті останній собака знає. Пане Шварце, поставте когось зі своїх хлопців біля дуба Мамая з сокирою, щоби на дагеротипі гарно було.

Отто помітив учорашнього знайомця. Ніби саме Провидіння звело їх разом!

— Руслане. Підійдіть.

— Великий майстре! Чим можу...

— Беріться за сокиру.

Коли газетярі пішли, хорти взялися за справжню роботу — пиляли твердий, як граніт, стовбур. Пиляли впродовж доби, змінивши десяток пилок, допоки старий дуб не похитнувся. Шварц із захватом спостерігав, як чорне дерево хилиться, скрегоче, і з оглушливлим тріском рушиться долі. Здавалося, від того падіння похитнулася земля. Дві доби змарнували на відокремлення стовбура від гілок і корчування пня, що розкинув тенета коренів так глибоко, що ямища сягала чотирьох людських зростів. Прокляте дерево! Містяни — ті, що не виїжджали з Буди на возах із усіма пожитками — приходили глянути на це дійство. Деякі йшли у сльозах, Отто наказав таких арештовувати і допитувати.

Поки всією країною розвозилися газети, де на перших шпальтах під знімкою молодого командора хортів Святого Юрія проголошувалася поразка Сірого Ордену, рештки Мамаєвого дуба перетворилися на величезну ватру. З невщухним страхітливим гудінням вогнище палало багато годин поспіль, і вогонь той мав пекельно-багряний колір. Так само, напевне, горіли чорнокнижні трактати і чаклунські гримуари на багаттях Святої інквізиції. Отто наказав собі не відходити, хоча через могутній жар його вбрання просякло потом. Святі отці співали гімни й молитви, але Отто не міг розібрати жодного слова з їхньої дивної мови. Священники змінювалися, хорти також, але Отто стояв — він мусив побачити смерть цього дерева. Стояв, допоки не згас останній вуглик, після чого плюнув на нього. Вогнище залили кухвами святої води, вугілля і попіл зібрали по мішках, розвезли по околицях та глибоко закопали.

— Мамай не допоміг навіть власній могилі. Недобиткам Ордену лишилося кілька тижнів, — мовив Юхим на прощання. — Дійте, пане Шварце.

Минуло понад півтора року, а недобитки досі жили.

Шварц поглянув на заповітний список, який носив при собі. У сутінках не розібрати, проте Отто знав ті імена напам'ять.

— Вечеря готова! Чекаємо, великий майстре, — сповістив Руслан.

Отто приєднався до товариства. За традицією проголосив молитву, отримав першу порцію і сів до частування. М'ясо смакувало, але не відволікало загін від занепадницьких настроїв: несправедливий наказ Кривденка, безплідні пошуки вцілілих вовкулак, косі погляди невдячних людисьок... Сьогодні зранку, біля табору біженців, якась біснувата бабця закричала їм:

— Краще б ви Орду їхали бити!

Вона швидко стулила пельку, коли наблизилися Фобос і Деймос.

Отто обсмоктав кісточку, розламав її навпіл і кинув заслиненим пащекам. Заслужили.

Австрійцю такі закиди були що горохом об стіну, але інші засмутилися. Шварц знав, як має поводитися у таких випадках гарний поводир. Востаннє він виголошував промову на загальних зборах, коли повідомляв про Кривденків наказ — довго до неї готувався, тому був приголомшений кількістю тих, хто вирішив піти. Він підозрював, що слабкодухих виявиться чимало, але ж не три чверті складу! «Коли брати-прочани малодушно відвернуться і підуть геть — знай, що поруч лишилися найвірніші».

— Браття, — Отто підвівся, кинув рештки вечері вовкодавам. — Послухайте мене.

На нього обернулися майже три десятки пар очей. Лише Фобос і Деймос не звертали уваги, зосереджені на поросяті.

— Коли довга подорож зіб'є ноги в кров і забере останні сили... Знай, що ти за крок від мети, — цитата майстра експромтів для початку експромту, вирішив Отто. — Святий Юрій Змієборець, або ж Святий Георгій, наш небесний покровитель, юнаком рушив на війну з персами і покрив себе славою великого воїна, за що імператор Діоклетіан наблизив його і призначив командувачем уславленої когорти Інвіктіорів, себто «Непереможних». Впізнаєте назву? Ні? Дарма. Інвіктіори — це ви!

Початок захопив їх. Добре.

— Так, браття, Непереможні — це ви! Лікантропи програли. Непереможні розбили їх! Наша віра вела — і веде донині. Байдуже до решти! Вони заплющували очі на нечисть, боялися піднятися проти неї, і тепер хочуть здихатися нас... Аби жити по-старому: без Бога в серці, з мерзотою навколо. Нехай Господь змилується над їхніми грішними душами! Але ви не такі. Ви — незламні, непереможні Інвіктіори, божі воїни, хорти Святого Юрія!

Вони схвально загуділи. Ілько підхопив бойовий стяг, змахнув просто над вогнищем. Аби не підпалив, безголовий вилупок, подумав Отто, і продовжив:

— Вам відома історія перемоги над Змієм і порятунку царівни Клеолінди, тому моя розповідь буде про інше. Святий Георгій Побідоносець, видатний воїн, міг купатися в славі до кінця життя. Але відмовився від того! Коли імператор взявся славити