Читати книгу - "Енріке Портеро в Академії Баленсіага, Maurice Fedoux"

— Попереджаю, — голос Вальдемеро був жорстким, що не терпів заперечень. — Я не один із твоїх викладачів і не буду з тобою няньчитися. Кажи негайно, звідки ти взяв коштовне каміння.

Енріке різко вдихнув, намагаючись упоратися з жахом, що сковував його. Пістолет у руках Вальдемеро здавався абсурдним, але не менш загрозливим. Він не міг дозволити собі помилитися — це була не гра, це була реальна небезпека.

— Сам зробив, — нарешті видавив із себе Енріке, відчуваючи, як слова вириваються крізь щільну стіну страху. Йому здавалося, що серце зараз вирветься з грудей, а кожен його вдих міг стати останнім.

Вальдемеро примружився, його брови зійшлися на переніссі, а обличчя потемніло від злості. Він зробив крок уперед, і його присутність здавалася ще більш гнітючою.
— Що? Ти знову брешеш? — голос Вальдемеро задзвенів від люті, і гнів у повітрі став майже відчутним, наче вібрації ненависті струсонули простір навколо.

Енріке гарячково зашепотів, відчуваючи, як пальці Вальдемеро стискаються все міцніше на пістолеті.

— Ні, ні, я не брешу, не брешу! — його голос тремтів, як натягнута струна. — Я сам їх зробив! Надрукував форми на тривимірному принтері, покрив блискучими матеріалами. І пустив чутки, ніби це Андоррський камінь. Все для того, щоб вийти на вас!

Ці слова прозвучали з відчайдушною щирістю, і Енріке буквально затамував подих, очікуючи реакції Вальдемеро. Здивування на обличчі модного диктатора тривало лише мить, перш ніж воно змінилося різким, диким сміхом. Вальдемеро сміявся голосно і шаленим сміхом, його тіло здригалося, а пістолет у його руці затремтів. Енріке дивився на нього з жахом, молячись, щоб цей неконтрольований сміх не призвів до випадкового пострілу.

— Ти мене за дурня тримаєш? — раптом різко обірвав свій сміх Вальдемеро, і його обличчя миттєво набуло холодної, смертельно небезпечної маски. Він швидко приставив пістолет до скроні Енріке. Метал зброї був крижаним, і цей дотик паралізував його тіло.

— Ще одна брехня, і ти більше не скажеш жодного слова, — прошипів Вальдемеро, його голос був як отруйний шепіт смерті.

Енріке на мить завмер, але швидко зібрався з думками, розуміючи, що зараз його єдиний шанс — запропонувати щось, що може зацікавити цього безжального ворога.
— Ні, я просто хотів запропонувати вам угоду. Спільний бізнес.

— Що за бізнес? — суворо запитав Вальдемеро.

— Разом ми могли б створити колекцію одягу зі справжнім Андоррським камінням. Моя креативність плюс ваш талант можуть створити такі чудеса, про які ви й не мріяли.

— Ти або занадто самовпевнений, або занадто дурний, — усміхнувся Вальдемеро. — Ти хочеш співпрацювати зі мною? Своїм ворогом? Ти знаєш, що ти зробив зі мною багато років тому? — мстиво заричав Вальдемеро, нахиляючись ближче. — Той випадок, коли ти граючись зняв з мене перуку й накладні вуса… Ти ще й пошкодив мій кардіостимулятор. Через тебе я провів п'ять років у комі й стільки ж на реабілітації!

— Але ж я прийшов помиритися. Давайте пробачимо один одного й принесемо собі дохід і успіх. Я хочу компенсувати свою дитячу необережність. Будь ласка, пробачте мене.

— А ти хоч знаєш, що я зробив? Ти хоч знаєш, що це я вбив твоїх батьків?

Для Енріке ця інформація була як грім серед ясного неба. Він не міг навіть припустити такого зізнання. Адже він завжди вважав, що батьків убив найманець — Сіріо Негро. Його свідомість ледь справлялася з лавиною емоцій і шокуючою правдою, яку він тільки-но почув. Коліна підкосилися, і він ледь не впав на землю, тільки дивом утримавшись. Світ навколо розплився, а ліс, що ще кілька хвилин тому здавався таким загрозливим, відійшов на другий план. Залишилося лише болісне усвідомлення того, що людина, яка стоїть перед ним, зруйнувала його життя.

— Ви… ви вбили моїх батьків? — запитав Енріке, немов не вірячи своїм словам. Він хотів почути спростування, пояснення, що це жарт або що він неправильно зрозумів. Але Вальдемеро лише холодно усміхнувся, його очі виблискували зловісним задоволенням.

— Так, — повільно підтвердив він, смакуючи кожне слово. — І я не шкодую про це ані на мить. Ти думав, що це був найманий убивця? Ні, це був я. Я зробив це власноруч, щоб знищити твою сім'ю, стерти її з лиця землі. Твої батьки заважали мені — і я вирішив цю проблему... радикально.

Енріке відчув, як його серце стиснулося від болю. Усі ці роки він жив із думкою, що смерть батьків була жорстокою, але випадковою трагедією, замовленою кимось чужим. Але тепер перед ним стояла правда, оголена й безжальна. Вальдемеро — людина, якій він тільки-но пропонував мир і співпрацю, легенда світу моди — виявився справжнім чудовиськом.

— Чому? — вирвалося в нього, голос зірвався. — Чому ви це зробили? Що вони вам зробили?

— Твої батьки, особливо твій батько, становили загрозу для мене, — холодно відповів Вальдемеро, схрестивши руки на грудях. — Він був талановитим, занадто талановитим. Його ідеї, його вплив... усе це могло зруйнувати те, що я будував роками. Я не міг цього допустити. До того ж вони відмовилися працювати зі мною, відмовилися стати частиною мого успіху. І я вирішив, що краще їм померти, ніж заважати моїм планам.

Енріке намагався усвідомити ці слова, але біль від почутого лише посилювався. Спогади про батьків нахлинули, немов гострий удар у груди. Вони були добрими, люблячими, мріяли про краще майбутнє для нього. І все це було жорстоко знищено заради амбіцій людини, яка стоїть перед ним.

— Це... це не виправдання, — здавлено промовив він, відчуваючи, як голос тремтить від люті й безпорадності. — Ви знищили життя невинних людей заради власного его. Я ніколи не пробачу вас за це, — тихо, але твердо сказав Енріке, не відводячи погляду від Вальдемеро. — Ніколи!

— Ти хочеш помститися? — запитав Вальдемеро. У його голосі чулися глузування, але й нотка поваги до рішучості юнака. — Чи все ще сподіваєшся на нашу угоду? Все ще хочеш працювати зі мною?